Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.
Павло Щелін
2017
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД
ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ:
МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ
Український інститут майбутнього – це
незалежний аналітичний центр, який:
• прогнозує зміни та моделює можливі
сценарії ро...
ЗМІСТ
ВСТУП І МЕТОДОЛОГІЯ ДОПОВІДІ
ЧАСТИНА ПЕРША: ПРОТЕСТИ В РРФСР В 1988–1989 РОКАХ
Екологія протесту
Порядок денний прот...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ03
ВСТУП І МЕТОДОЛОГІЯ ДОПОВІДІ
У політичній науці склався конс...
uifuture.org
Вступ і методологія доповіді 04
Теорія, яка лягла в основу мого дослідження — роботи Грема Робетсона 4
, який...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ05
ЧАСТИНА ПЕРША: ПРОТЕСТИ В РРФСР В 1988–1989 РОКАХ
ЕКОЛОГІЯ П...
uifuture.org
Частина перша: протести в РРФСР в 1988–1989 роках 06
Примітно, що це був перший масовий мітинг в Санкт-Петерб...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ07
НАЯВНІСТЬ У ПРОТЕСТУ ЛІДЕРА Й СПОСОБИ КООРДИНАЦІЇ
ПРОТЕСТУВА...
uifuture.org
Частина перша: протести в РРФСР в 1988–1989 роках 08
За винятком профспілкових мітингів, в яких ядро учасникі...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ09
Тому ставлення місцевих партійних функціонерів до них було н...
uifuture.org
Частина перша: протести в РРФСР в 1988–1989 роках 10
Регіональність в протестах 1988–1991 років відрізнялася,...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ11
ЧАСТИНА ДРУГА: "БОЛОТНИЙ ПРОТЕСТ" 2011–2012 РОКІВ
Так званий...
uifuture.org
Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 12
Із самого початку "болотні протести" були політичними за...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ13
У підсумку, орган, який хоча б спробував стати представником...
uifuture.org
Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 14
Головним технологічним нововведенням протестів 2011–2012...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ15
Другою особливістю протестів 2011–2012 років став акцент на ...
uifuture.org
Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 16
Як видно з усіх трьох наведених графіків, на всіх трьох ...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ17
У регіонах навіть серед протестувальників 10 грудня була пош...
uifuture.org
Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 18
0
0,001
0,002
0,003
0,004
0,005
0,006
0,007
0,008
0,009
...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ19
НАЯВНІСТЬ/ВІДСУТНІСТЬ СОЮЗНИКІВ СЕРЕД ЕЛІТИ
Питання участі с...
uifuture.org
Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 20
Основою владної стратегії стало використання слабкості р...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ21
Якби в лютому 2012 року за чесні вибори в регіонах протестув...
uifuture.org
Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 22
Водночас, протести 2011–2012 років поставили перед владо...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ23
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ПРОТЕСТ ІМЕНІ НАВАЛЬНОГО
Нова хвиля протесту ...
uifuture.org
Частина третя: протест імені Навального 24
У порівнянні з середніми значеннями 2014 року, оборот роздрібної т...
РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ25
37
Доступ: https://vk.com/app3801470
Також роздратування мос...
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення
Upcoming SlideShare
Loading in …5
×

Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення

575 views

Published on

У політичній науці склався консенсус щодо того, що існує взаємозв'язок між типом політичного режиму й природою політичного протесту. У демократичних політичних режимах протести — невід'ємна частина політичного життя і ефективний механізм солідаризації громадян та політичної комунікації, яка не загрозлива для стабільності політичного режиму в цілому, але доповнює його. В авторитарних режимах, навпаки, протести й будь-яка несанкціонована громадянська активність сприймається ворожо й з підозрою, що супроводжується спробами державних структур взяти її під контроль (Linz 2000). Проте, протягом останніх 30 років мирні політичні протести (не збройні повстання) стали одним з головних механізмів режимних трансформацій по всьому світові — спроб переходу від авторитарних політичних режимів до демократичних. До найвідоміших з них відноситься низка так званих "кольорових революцій" в Україні, Грузії, Молдові, Сербії 2000-х років. і "Арабська весна" 2011 року. У контексті цього дослідження я не розглядаю те, наскільки успішним був процес будівництва інститутів демократії після перемоги політичного протесту. Мене цікавлять виключно причини успіху тієї чи іншої хвилі протесту на російському досвіді. Під успіхом я розумію зміну вищої політичної влади в країні в результаті протестів, а не нормальної процедури виборів, і декларований перехід від одного політичного режиму до іншого. Теорії протестної активності численні, і я приведу приклади деяких з них. Тимур Куран висунув гіпотезу, що ключовим фактором є масовість політичного протесту, так як у міру зростання числа учасників, ймовірність репресивних заходів щодо кожного окремого протестувальника знижується1, і продемонстрував це на прикладі "оксамитових революцій" у Східній Європі в 1989–1990 роках. Гінкель і Сміт припускають, що протести — це, перш за все, засіб мобілізації населення активною меншістю, яка краще обізнана як про стан справ у країні, так і про відносну силу влади2. А для Ломана протести— засіб політичної комунікації між суспільством, позбавлений інших каналів представництва, і владою3. Усі згадані вище інтерпретації, як і багато інших, ефективні для опису функцій протесту в політичному режимі в теоретичній перспективі, однак надають мало інформації про те, чому одні протести виявляються успішними, а інші — ні. Спрощуючи, чому в Україні в 2004 році протестувальникам вдалося домогтися перегляду підсумків виборів, а в Росії в 2011–2012 роках "болотні протести" призвели лише до більшої авторитаризації режиму.

Published in: Data & Analytics
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Павло Щелін. Російський досвід політичного протесту: минуле й сьогодення

  1. 1. Павло Щелін 2017 РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ
  2. 2. Український інститут майбутнього – це незалежний аналітичний центр, який: • прогнозує зміни та моделює можливі сценарії розвитку подій в Україні; • надає компетентну оцінку українським подіям; • формулює конкретні рекомендації до дій; • пропонує ефективні рішення; • пропонує майданчик для дискусій на актуальні теми. Є спільним проектом представників українського бізнесу, політики та громадського сектору. Заснований влітку 2016 року.
  3. 3. ЗМІСТ ВСТУП І МЕТОДОЛОГІЯ ДОПОВІДІ ЧАСТИНА ПЕРША: ПРОТЕСТИ В РРФСР В 1988–1989 РОКАХ Екологія протесту Порядок денний протесту Наявність у протесту лідера й способи координації протестувальників Соціальний склад політичного протесту й наявність/відсутність каналів комунікації з населенням Готовність протестувальників до конфлікту з правоохоронними органами Регіональна мобілізація Наявність/відсутність союзників серед еліти ЧАСТИНА ДРУГА: "БОЛОТНИЙ ПРОТЕСТ" 2011–2012 РОКІВ Екологія протесту Порядок денний протесту Лідер протесту й готовність протестувальників до конфлікту з правоохоронними органами Наявність/відсутність каналів комунікації з населенням Регіональна мобілізація, соціальний склад політичного протесту Наявність/відсутність союзників серед еліти Контрпротестні технології влади в 2011–2012 роках ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ПРОТЕСТ ІМЕНІ НАВАЛЬНОГО Екологія протесту Порядок денний протесту Наявність у протестного руху лідера, його роль і готовність протестувальників до конфлікту з правоохоронними органами Наявність/відсутність каналів комунікації з населенням Способи координації протесту Регіональна мобілізація Соціальний склад протестувальників ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: ТРИ ХВИЛІ ПРОТЕСТУ В ПОРІВНЯЛЬНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ ЧАСТИНА П’ЯТА: ТРИ СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ РОСІЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ НА ТЛІ НОВОЇ ХВИЛІ ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ "Перебудова-2" Венесуельський сценарій — розкручування маховика насилля "Кримський" сценарій — вирішення проблем внутрішньої легітимності за рахунок зовнішньої експансії ВИСНОВОК 03 05 05 05 07 08 08 09 10 11 12 12 12 14 15 19 20 23 24 24 27 28 29 30 33 38 38 38 39 40 42
  4. 4. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ03 ВСТУП І МЕТОДОЛОГІЯ ДОПОВІДІ У політичній науці склався консенсус щодо того, що існує взаємозв'язок між типом політичного режиму й природою політичного протесту. У демократичних політичних режимах протести — невід'ємна частина політичного життя і ефективний механізм солідаризації громадян та політичної комунікації, яка не загрозлива для стабільності політичного режиму в цілому, але доповнює його. В авторитарних режимах, навпаки, протести й будь-яка несанкціонована громадянська активність сприймається ворожо й з підозрою, що супроводжується спробами державних структур взяти її під контроль (Linz 2000). Проте, протягом останніх 30 років мирні політичні протести (не збройні повстання) стали одним з головних механізмів режимних трансформацій по всьому світові — спроб переходу від авторитарних політичних режимів до демократичних. До найвідоміших з них відноситься низка так званих "кольорових революцій" в Україні, Грузії, Молдові, Сербії 2000-х років. і "Арабська весна" 2011 року. У контексті цього дослідження я не розглядаю те, наскільки успішним був процес будівництва інститутів демократії після перемоги політичного протесту. Мене цікавлять виключно причини успіху тієї чи іншої хвилі протесту на російському досвіді. Під успіхом я розумію зміну вищої політичної влади в країні в результаті протестів, а не нормальної процедури виборів, і декларований перехід від одного політичного режиму до іншого. Теорії протестної активності численні, і я приведу приклади деяких з них. Тимур Куран висунув гіпотезу, що ключовим фактором є масовість політичного протесту, так як у міру зростання числа учасників, ймовірність репресивних заходів щодо кожного окремого протестувальника знижується1 , і продемонстрував це на прикладі "оксамитових революцій" у Східній Європі в 1989–1990 роках. Гінкель і Сміт припускають, що протести — це, перш за все, засіб мобілізації населення активною меншістю, яка краще обізнана як про стан справ у країні, так і про відносну силу влади2 . А для Ломана протести— засіб політичної комунікації між суспільством, позбавлений інших каналів представництва, і владою3 . Усі згадані вище інтерпретації, як і багато інших, ефективні для опису функцій протесту в політичному режимі в теоретичній перспективі, однак надають мало інформації про те, чому одні протести виявляються успішними, а інші — ні. Спрощуючи, чому в Україні в 2004 році протестувальникам вдалося домогтися перегляду підсумків виборів, а в Росії в 2011–2012 роках "болотні протести" призвели лише до більшої авторитаризації режиму. 1 Kuran, Timur. 1991. “Now Out of Never: The Element of Surprise in the East European Revolution of 1989.” World Politics, 44(1): 7-48 2 Ginkel, John and Alastair Smith. 1999. “So You Say You Want a Revolution: A Game Theoretic Explanation of Revolution in Repressive Regimes.” The Journal of Conflict Resolution 43(3): 291-316 3 Lohmann, Susanne. 1994. “Information Aggregation Through Costly Political Action”, American Economic Review, 84(3): 518-530.
  5. 5. uifuture.org Вступ і методологія доповіді 04 Теорія, яка лягла в основу мого дослідження — роботи Грема Робетсона 4 , який висунув гіпотезу, що в гібридних режимах підсумок протесту залежить, перш за все, від того, що він назвав екологією організації, стратегій мобілізації і єдністю еліти. Екологію організації Робертсон визначив як "середовище, в якому виникають і розвиваються протестні організації і те, як вони взаємодіють між собою" 5 . Під стратегією мобілізації Робертсон розуміє географічний вимір протесту: чи відбуваються вони в центрі країни — столицях, чи ж рушійною силою протестної активності є регіони. Єдність еліти — критерій самоочевидний. Переваги цієї теорії для даної доповіді в тому, що вона дозволяє спочатку сфокусуватися на внутрішній структурі політичного протесту, а вже потім на основі цього знання робити висновки про можливість/неможливість успіху протестного руху або контрпротестної стратегії влади. Цей підхід не нормативний — оцінка, наскільки нинішні політичні протести можуть сприяти довгостроковій демократизації Російської Федерації, до завдань доповіді не входить. Повторюся ще раз: мета — зрозуміти, наскільки ймовірно, що нинішня хвиля політичного протесту призведе до зміни політичної влади в країні, спираючись на досвід попереднього політичного протесту в Росії, і які ресурси можуть знадобитися від політичного режиму для її придушення. Виходячи з російського досвіду й на основі попереднього дослідження про протести 26 березня 2017 року, критерії Робертсона були доповнені, особливо в частині стратегії мобілізації і в екології організації. У доповіді політичний протест буде сконцентрований навколо наступних елементів: (1) порядок протесту, (2) наявність у протестного руху лідера і його роль, (3) готовність протестувальників до конфлікту з правоохоронними органами, (4) способи координації протестувальників, (5) соціальний склад політичного протесту, (6) наявність/відсутність каналів комунікації з населенням, (7) регіональна мобілізація, (8) наявність/відсутність союзників серед еліти. Критерії 1–6 являють собою розширену й структуровану версію першого критерію Робертсона, критерії 7–8 відповідають другому й третьому критерію Робертсона. Також у другій частині, присвяченій "болотним протестам", будуть розглянуті контрстратегії влади, що дозволили їй придушити хвилю мітингів, і в частині п’ятій (прогнози й сценарії) будуть розглянуті стратегії, доступні російському політичному режимові на сьогоднішній день. 4 Robertson, Graeme B. 2011. The Politics of Protest in Hybrid Regimes: Managing Dissent in Post-Communist Russia. New York: Cambridge University Press. 5 ibid, p. 7 his book does not claim to answer the question of whether “electoral revolutions” can democratize countries in a meaningful or durable way. What it does tell us, however, is that we should not expect such a revolution in Russia any time soon. Furthermore, it tells us that the conditions thought to contribute to “electoral revolution” – fraudulent elections, corruption, educated populations, and activist outh (Bunce and Wolchik 2006a , Tucker 2007 ) – are not themselves enough to bring about a revolution.
  6. 6. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ05 ЧАСТИНА ПЕРША: ПРОТЕСТИ В РРФСР В 1988–1989 РОКАХ ЕКОЛОГІЯ ПРОТЕСТУ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ПРОТЕСТУ Вимоги протесту кінця епохи СРСР складно звести до єдиного знаменника. По- перше, за 4 роки безперервної вуличної активності порядок денний змінювався залежно від поточного моменту. Наприклад, в Ярославлі 8 червня 1988 року 6000 чоловік виступали6 проти обрання функціонерів від комуністичної партії на партійну ж конференцію. 22 червня 1988 року в Єкатеринбурзі 10 000 чоловік висловили7 підтримку загального курсу "перебудови" і висунення в якості депутатів на 19 партійну конференцію простих громадян, а не членів номенклатури. 19 березня 1989 року у Москві вимогами мітингувальників (6000 учасників) були8 : розпуск Комісії ЦК у справі Єльцина й надання останньому часу на центральному телебаченні. 28 вересня 1988 року в Санкт-Петербурзі (Ленінграді) 10 000 протестували9 за свободу слова й зібрань на знак солідарності з політичними в'язнями. 6 Vladimir Brovkin (1990) Revolution from below: Informal political associations in Russia 1988–1989, Soviet Studies, 42:2, p. 236 7 Vladimir Brovkin (1990) Revolution from below: Informal political associations in Russia 1988–1989, Soviet Studies, 42:2, p. 237 8 Эдуард Зенкевич. Пять лет на площади (1989-1993 гг.), стр. 22. http://socialcompas.com/wp-content/files/5_years_on_square.pdf 9 Ростислав Евдокимов, «Необычный митинг», Референдум (журнал самиздата), 1988 No. 18, стр. 11-12 Протести періоду кінця СРСР являють собою унікальний досвід в російській історії поєднанням масовості, яка до цього часу не є перевершена, і багатовекторністю протесту, який як не був однорідним за своїми вимогами, так і не був скоординований не тільки в масштабах країни, але й навіть столиць — Москви й Санкт-Петербурга (Ленінграду). У цій частині мітинги й рухи 1988–1991 років буду розглянуті з точки зору тих же критеріїв, які в подальшому будуть застосовані до "болотних мітингів" 2011–2012 років та 2017 року відповідно. Мітинг протесту громадського руху «Ярославський Народний фронт» @varlamov.ru
  7. 7. uifuture.org Частина перша: протести в РРФСР в 1988–1989 роках 06 Примітно, що це був перший масовий мітинг в Санкт-Петербурзі, на якому демонстрантами використовувався біло-синьо- червоний прапор, а не радянський. Під час наймасштабнішого страйку шахтарів у історії СРСР навесні-влітку 1989 року вимоги включали10 в себе як побутові питання надання шахтарям мила, так і скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС. Переломним в плані політизації порядку стали так звані "лужниківські мітинги", пов'язані з проведенням в Москві в травні-червні 1989 року З'їзду народних депутатів. Протягом 3 тижнів безперервно в центрі столиці в Лужниках протестувало від 5000 до 70000 за мінімальними оцінками11 . Під час цих мітингів ідеї оновлення радянського ладу й соціалізму були, по суті, витіснені ліберальними гаслами та вимогами. Як наслідок, під час наймасовіших московських мітингів 4 лютого (100 000 протестувальників) і 25 лютого (250 000) 1990 року гаслами протестувальників були12 "Систему геть!", "Єльцин, Горбачов!", "Геть ЦК!" — демонстранти виступали проти керівної ролі КПРС і її номенклатури та формулювали вимоги радикального оновлення системи — по суті революції. Також в цей період протестна активність реагувала на події за межами Української РСР або на історико-символічні дати — так, 1 травня 1990 року на підтримку незалежності Литви в Москві виступило 15-17 тис. чоловік13 , до цього в 1988 році 20 серпня і 5 вересня в Москві представники організації "Демократичний Союз" організували мітинги як пам'ять про введення радянських військ до Чехословаччини й річницю початку Червоного терору. У 1991 році центральною темою протесту стало майбутнє СРСР, причому учасники мітингу, в основному, виступали з демократичних позицій, захищаючи як суверенітет майбутньої Росії, так і незалежність інших республік. Так, 20 січня 1991 року у відповідь на протистояння у Вільнюсі 160 000 вийшло на Манежну площу з гаслами "Свободу Литві!", "Ні — Союзному договору з вбивцями!", "Росії — свою армію!", "Батька перебудови — до аліментів, катів — до суду!"14 . Послідовно мітинги висловлювали підтримку Борису Єльцину як консолідованому кандидату, що втілював надії на демократичні зміни. Таким чином, протестний рух періоду кінця СРСР характерний з точки зору порядку тим, що, по-перше, в ході розвитку вуличної активності відбувалася еволюція вимог громадян, а, по-друге, вимоги й символізм різних акцій були різними в залежності від організатора. По суті, всі ті політичні сумніви й ідеї, що придушувалися протягом 70 років, вийшли на вулицю, і радянське протогромадянське суспільство знаходило себе, будучи непідвладним організації зверху. 10 «Для шахтеров Кузбасса своим Валенсой стал Ельцин» - интервью с заместителем председателя областного стачечного комитета Кузбасса в 1989-1991 годах Михаилом Кислюком. https://lenta.ru/articles/2015/07/28/kislyuk/ 11 Эдуард Зенкевич, Пять лет на площади (1989-1993 гг.) 12 Эдуард Зенкевич, Пять лет на площади (1989-1993 гг.), стр. 22, 27. http://socialcompas.com/wp-content/files/5_years_on_square.pdf 13 ibid. cтр. 28 14 ibid. стр. 52
  8. 8. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ07 НАЯВНІСТЬ У ПРОТЕСТУ ЛІДЕРА Й СПОСОБИ КООРДИНАЦІЇ ПРОТЕСТУВАЛЬНИКІВ 15 Vladimir Brovkin (1990) Revolution from below: Informal political associations in Russia 1988–1989, Soviet Studies, 42:2, p. 238 Строкатість гасел і протестного порядку денного не випадкова, але є наслідком відсутності в рухові будь-якого єдиного лідера і єдиної організації, з одного боку, і безлічі громадських організацій. Прикладом останнього може стати Санкт-Петербург, де в 1988 році було більше 1300 неформальних об'єднань, що так чи інакше брали участь у протестах. Нездатність до щоденної структурної кооперації між різними низовими об'єднаннями проявилася з моменту виникнення перших позапартійних (КПРС) великих громадських об'єднань — народних фронтів. На відміну від Прибалтійських республік, як зазначає дослідник неформальних об'єднань кінця періоду СРСР Бровкін, "в Росії не виникло аналога єдиного Народного фронту, і в цілому зростання неформальних об'єднань відбувалося повільніше, ніж в інших республіках"15 . Разом з тим об'єднання, як і в більшості випадків в історії, — важливий інструмент тиску на владу. Народні фронти й неформальні групи самі могли переконатися в силі координованої дії, коли саме таким чином їм вдавалося долати опір номенклатури на місцях. Так, по суті, в липні-вересні 1988 року союзу тринадцяти неформальних об'єднань Санкт-Петербурга вдалося домогтися відносної свободи проведення мітингів у місті. Проте створення єдиного політичного руху (партії) домогтися не вдалося. Надалі навіть найбільші мітинги організовувалися не однією групою, а безліччю політичних об'єднань. Ця різнорідність здійснила в подальшому сильний вплив на пострадянську трансформацію в російській політиці. А саме, ті, хто організовував протести в 1988–1991 роках, виявилися, по суті, виключеними з владних інститутів після падіння радянського режиму. Їхня активність виявилася паралельною внутрішньоелітним операціям. Ті з великих політиків, хто виступав на мітингах (Єльцин, Гайдар, Гдлян) виявилися у виграші, на відміну від маси низових політиків і громадських активістів. Єльцин зміг стати символом протесту, хоча на мітингах він виступав на практично всіх великих зборах, викликаючи загальне захоплення, консолідуючи підтримку самого себе, але в організації не брав участі, існуючи, швидше, паралельно протестній активності. Вимоги протестувальників сприймалися частиною еліти, яка їх використала для реалізації своїх цілей, при цьому низова протестна активність не змогла переформатуватися в сильну політичну партію. Таким чином, положення Єльцина в 1988–1991 роках відображало двоякість "перебудови". З одного боку, він був безумовним символічним лідером протестної активності, з іншого боку — пробудження суспільного життя позбавило його необхідності бути лідером технічним і організаційним. Безліч дрібніших громадських діячів і організацій виконували ці функції. Надалі у російських політиків такої розкоші не буде.
  9. 9. uifuture.org Частина перша: протести в РРФСР в 1988–1989 роках 08 За винятком профспілкових мітингів, в яких ядро учасників складали представники певної професії (шахтарі в шахтарському страйку), учасниками мітингів були службовці, інтелігенція, студенти, кооператори — радянський середній клас. При цьому як зазначає Едуард Зенкевич, "на літніх мітингах ["лужниківські мітинги" 1989 року — ПЩ.] сформувалося певне коло людей (приблизно 15 тис. чоловік), які відвідували практично всі великі заходи, а серед них — ще більш вузьке коло ( 3-5 тис. чоловік), яке розташовувалося під час мітингів недалеко від трибуни"16 . У моменти найвищої напруженості протестної активності (лютневі мітинги 1990 року в Москві) пропорція зберігалася. Третина учасників протесту була членами об'єднання, клубу або організації, а дві третини відповідно — співчуваючими, яких вдалося мобілізувати. В епоху відсутності Інтернету працювали класичні методи агітації. Так, 25 лютого 1990 року (найбільший московський мітинг) за даними соціологічного опитування, 29% прийшли на мітинг завдяки повідомленням зі ЗМІ, 28% побачили листівку або оголошення на вулиці, 20% були учасниками попереднього мітингу, ще 28%17 прийшли від організації. Розповсюдження листівок здійснювалося через групи активних прихильників: у кожного активіста — п'ять волонтерів, а у кожного з них — свої п'ять — і так далі18 . У поєднанні з оповіщенням на федеральних каналах (до 1990-го року вже була досягнута велика незалежність преси) мобілізація сотень тисяч людей виявилася можливою. Крім того, слід підкреслити, що протести періоду кінця СРСР — безперервне явище тривалістю чотири роки постійно наростаючої громадянської активності і ті масові мітинги 1990 і 1991 років були за визначенням неможливі б без 3-х попередніх років перманентної протестної діяльності. У розглянутий період на території сучасної Росії проходило безліч як акцій, санкціонованих владою, так і ні. Багато народних фронтів виникали в 1988 році як структури, паралельні низовим організаціям КПРС, що виступали за "кращий соціалізм". 16 Эдуард Зенкевич «Пять лет на площади (1989-1993 гг.)» стр. 22, 27. http://socialcompas.com/wp-content/files/5_years_on_square.pdf. 17 http://magazines.russ.ru/nlo/2007/84/fe4.html 18 http://newtimes.ru/stati/others/8bbf9de8213fe489c433b363bee605f6-4-fevralya-1990-go-kak-progubaluvlast.html ГОТОВНІСТЬ ПРОТЕСТУВАЛЬНИКІВ ДО КОНФЛІКТУ З ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ СОЦІАЛЬНИЙ СКЛАД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ Й НАЯВНІСТЬ/ВІДСУТНІСТЬ КАНАЛІВ КОМУНІКАЦІЇ З НАСЕЛЕННЯМ
  10. 10. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ09 Тому ставлення місцевих партійних функціонерів до них було настороженим, але не ворожим і розгубленим. Багато що залежало від конкретного начальника в регіоні і його готовності до конфронтації. Наприклад, в Ростові-на-Дону й Магадані така конфронтація виникла, і в 1988 році в місті були зіткнення між місцевим ОМОН-ом і протестувальниками, а в Ярославлі місцеве начальство обрало тактику вичікування і терпіння по відношенню до неформалів, що з'являлися. У Москві спочатку більшість мітингів були мирними. Перший силовий розгін демонстрації стався 21 серпня 1988 року на Пушкінській площі, коли "Демократичний союз" організував акцію пам'яті введення радянських військ до Чехословаччини. Незважаючи на розгін, 100 затриманих і адміністративні арешти, всього в 1988 році відбулося 60019 несанкціонованих акцій протесту. Примітно, до речі, що вперше 21 серпня 1988 року в якості альтернативи червоному прапору протестувальниками був використаний триколор. Ряд груп, як-от "Демократичний Союз", був готовий до силової протидії з боку ОМОН-у — адміністративних арештів, штрафів і так далі. При цьому варто зазначити, що всі великі заходи, в яких брали участь десятки тисяч учасників, проходили без зіткнень, починаючи від страйку шахтарів і серії мітингів в Лужниках і закінчуючи лютневими мітингами 1990 року в Москві. Нарешті, до 1991 року ядро активістів виявилося готове до захисту ідей демократизації навіть перед обличчям протистояння з армійськими частинами в момент ГКЧП. При цьому самі демонстранти представляли собою виключно мирних громадян, навіть без подібності "сотень", які, наприклад, проявили себе в 2014 році в Україні. Головним джерелом безпеки й сили протестувальників були масовість протесту і, як наслідок, неготовність влади застосовувати насильство проти сотень тисяч людей. У 1988–1991 роках протести відбувалися по всій країні, а не тільки в столицях. Вже згадувалися гасла протестів в Ярославлі і Єкатеринбурзі, а в цілому в РРФСР виникли тисячі протестних об'єднань різного формату. Формат відрізнявся настільки сильно, що єдиними двома ознаками, які ці групи об'єднували, були незалежність від держави і відсутність формальної реєстрації. Цікаво, що найбільш протестна масова акція радянського періоду відбулася не в Москві, а в Санкт-Петербурзі 20 серпня 1991 року, коли місто виступило проти ГКЧП — в той день на вулиці вийшло до 400 тис. чоловік20 . І незважаючи на те, що саме Москва асоціюється з центром протесту, в ті дні проти консервативного перевороту також без будь-якої зовнішньої організації виступали Нижній Новгород, Саратов, Томськ і Владивосток. 19 Шубин Александр, «Преданная демократия. СССР и неформалы (1986-1989 г.г.)», стр. 208 20 http://www.agitclub.ru/gorby/putch/leningrad19.htm РЕГІОНАЛЬНА МОБІЛІЗАЦІЯ
  11. 11. uifuture.org Частина перша: протести в РРФСР в 1988–1989 роках 10 Регіональність в протестах 1988–1991 років відрізнялася, таким чином, двома рисами. Перша — широка репрезентативність з точки зору точок протесту (тисячі місцевих ініціатив по всій країні). Але водночас, в той період практично повністю була відсутня координація між цими рухами. Таким чином, ці протести змогли створити середовище, в якому виявився можливим розпад СРСР, але при цьому їхні активісти виявилися не здатними інституціоналізуватися в рамках демократичної системи, що склалася. Найважливішою рисою протестної активності кінця періоду СРСР можна вважати готовність частини діючої державної еліти співпрацювати з протестом або, принаймні, відкрито зображати співпрацю, використовуючи протест у своїх цілях. Борис Єльцин і ті політики, які його підтримували, були частиною правлячого класу, а не зовнішньою силою, яка прагнула в нього увійти. Так, сам Єльцин був першим секретарем московського міськкому партії, Анатолій Собчак — член Верховної Ради СРСР, Михайло Полторанін — головний редактор газети МГК КПРС "Московська правда", а з 1990 року — міністр друку та масової інформації РРФСР. Єльцин зробив собі капітал на боротьбі з привілеями партноменклатури — деструктивному порядку денному, який створив у нього образ чесного політика. Участь у протестах частини партійної еліти, нехай навіть в якості тих, хто виступав, а не організаторів, надавало мітингам як легітимність, так і частковий захист від потенційних силових акцій міліції. Уже згадувалося, що в багатьох регіонах місцева еліта вважала за краще не конфліктувати з протестувальниками. Нарешті, самі мітингувальники, принаймні, в 1988–1989 роках були в тій ситуації, коли їхній протест міг розглядатися як підтримка влади, а не протидія їй. "Перебудова" радянської системи, гласність — були проголошеними гаслами влади й протест вимагав від влади виконання її ж порядку. Тим самим еліта побічно надавала акціям легітимність. Таким чином, участь еліти в протестах періоду "перебудови" дозволяє говорити, принаймні, про розкол в елітах як чинник, що сприяв успіху вуличної активності. У підсумку, ґрунтуючись на досвіді "перебудови", саме наявність всередині еліти групи, готової підтримати протест у російському контексті, можна вважати найважливішою складовою перемоги мирної зміни авторитарного режиму. У майбутньому у російського політичного протесту таких відкритих союзників не буде, принаймні, поки що. НАЯВНІСТЬ/ВІДСУТНІСТЬ СОЮЗНИКІВ СЕРЕД ЕЛІТИ
  12. 12. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ11 ЧАСТИНА ДРУГА: "БОЛОТНИЙ ПРОТЕСТ" 2011–2012 РОКІВ Так званий "болотний протест" — збірна назва серії масових акцій, що відбулися в Росії після виборів до Державної Думи 5 грудня 2011 року. Для сторонніх спостерігачів всередині й зовні Росії, для влади й опозиції, протести виявилися несподіванкою. Класичний метод утримання більшості на парламентських виборах з боку еліти, що складається з двох ключових елементів (1) необмеженого використання адміністративного ресурсу аж до фальсифікації протоколів, (2) апатії потенційно протестного електорату (міського середнього класу), не спрацював. Важливу роль у створенні передпротестної ситуації зіграла ефективна стратегія антивладного голосування на самих виборах, сконцентрована в гаслі, розробленим Олексієм Навальним: "Голосуй за будь-яку партію, окрім Партії шахраїв і злодіїв". Під останньою малася на увазі партія влади — "Єдина Росія". Останнім каталізатором протесту стало рішення Володимира Путіна висунути свою кандидатуру на третій президентський термін. Обурення було викликане не стільки самим рішенням, стільки тим форматом, в якому воно було обставлене — результат камерних переговорів між Путіним і Медведєвим, які символічно виключали громадян з демократичної практики визначення майбутнього країни на виборах. У цьому контексті виник потужний рух спостерігачів за виборами. Ніколи до цього громадянське суспільство не проявляло настільки активної участі в контролі над прозорістю і чесністю процедури голосування та підрахунку його результатів. Нездатність влади забезпечити цю прозорість (мережі Інтернет були переповнені роликами про фальсифікації і маніпуляції в цифрах підсумкових протоколів, що викладалися іноді практично в прямому ефірі) зробила вибори нелегітимними в очах демократичної частини громадянського суспільства. Формальна перемога "Єдиної Росії" на виборах з результатом в 49,3% голосів при цьому показала обмеженість владних повноважень — навіть при всьому адміністративному ресурсі домогтися абсолютної більшості в парламенті партії влади не вдалося, і на якийсь момент громадянське суспільство відчуло свою силу й спробувало домогтися більшого. Почалася хвиля протестної активності, в якій можна виділити три найбільших на той момент загальноросійських акції: 10, 24 грудня, 4 лютого й протистояння в Москві, що завершилося розгоном "Маршу мільйонів" 6 травня 2012 року. Співробітники поліції на мітингу опозиції "За чесні вибори", 10 грудня 2011 р. @REUTERS
  13. 13. uifuture.org Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 12 Із самого початку "болотні протести" були політичними за своїм запитом. Сама назва протесту "За чесні вибори" відображає політичний запит інституційного характеру, спрямований на демократизацію політичної системи в цілому. У міру зникнення ілюзій щодо готовності влади до діалогу з протестувальниками стали набирати силу й антисистемні гасла: "Путін, йди!". Навіть соціологічні інститути, пов'язані з Кремлем, відзначали, що "грудень показує, що поряд із запитом патерналістським, виник запит суто політичний на державу, яка є не паном, а слугою, сервісом. Друге — запит на чесну державу. І третє — це запит на нові обличчя. Тобто втома від стилістики, від осіб, які перебувають при владі десятиліття. Ці три елементи поки є маргінальними, але в Москві це вже мейнстрім"21 . Результати соцопитування, проведеного "Левадою-центром" 22 24 грудня безпосередньо на одному з найбільших мітингів цього періоду, "за скасування фальсифікацій" в Москві показали наступні запити протестувальників: 73% — вираження невдоволення фальсифікацією виборів, 52% — невдоволення тим, що влада не рахується з людьми, 42% — розчарування в обіцяній Дмитром Медведєвим політиці модернізації. Абсолютна більшість (95%) підтримала вимоги про анулювання результатів минулих виборів до Держдуми, покарання тих, хто був причетний до фальсифікацій, в тому числі відставку голови ЦВК В.Є. Чурова, прийняття нових демократичних законів про партії та вибори, проведення повторних виборів. Із самого початку "болотний протест" був слабо контрольований за своєю природою і не мав чіткої координації. Для опозиції традиційної, як системної, так і несистемної, вихід десятків і сотень тисяч людей на вулиці міст, перш за все Москви, був несподіванкою. У критично важливі для успіху протесту два місяці грудня-лютого 2011–2012 років організація протестів будувалася стихійно, не виникло людей, які навіть гіпотетично могли б вести діалог з владою і висувати їй вимоги. 21 ВЦИОМ: 34 процента граждан поддерживают требования протестующих http://grani.ru/Politics/Russia/activism/m.195036.html 23 января 2012 г. 22 Официальный сайт Аналитического Центра Юрия Левады (Левада-Центр) http://www.levada.ru/26-12-2011/opros-na-prospekte-sakharova-24-dekabrya 26 декабря 2011 г. ЕКОЛОГІЯ ПРОТЕСТУ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ПРОТЕСТУ ЛІДЕР ПРОТЕСТУ Й ГОТОВНІСТЬ ПРОТЕСТУВАЛЬНИКІВ ДО КОНФЛІКТУ З ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ
  14. 14. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ13 У підсумку, орган, який хоча б спробував стати представником протестувальників, з'явився тільки в жовтні 2012 року, задовго після піку протестної активності. На той час владі вдалося виробити ефективну контрстратегію: перемогти у вуличному протистоянні з опозицією і домогтися, як мінімум, нейтралітету з точки зору загальнонародної підтримки. Створений же в жовтні орган (Координаційна рада опозиції) не зміг проявити себе в якості керівного й консолідуючого органу протестної активності. Будучи цінним досвідом взаємодії у форматі діалогу між професійними опозиціонерами, Координаційній раді не вдалося стати ні досить легітимною серед протестної аудиторії (у виборах взяло участь приблизно 25-30% від максимального числа протестувальників), ні ефективною з точки зору мобілізації громадянського суспільства. Відсутність ефективної організації стало однією з ключових причинневдачі "болотних протестів". При цьому більшість учасників протесту не були налаштовані на силове протистояння з силами правоохоронних органів і, тим більше, революцію в класичному її розумінні. На момент 2011 року уявлення про Росію як про країну все ж демократичну, нехай і з недоліками, домінувало серед протестувальників, а в таких режимах вдається домагатися змін за допомогою діалогу з владою, а не насильством. Як з'ясувалося, 6 травня 2012 року режим був готовий до силового протистояння, був готовий застосовувати насильство, що в основному і стало причиною його перемоги. Спроби радикальної несанкціонованої протестної дії у вигляді руху "Оккупай" протрималися в Москві не більше тижня на тлі масових затримань і силових розгонів. Більш того, їхня аудиторія не перевищувала кількох тисяч чоловік, чого було явно недостатньо для того, щоб переконати владу відмовитися від обраної стратегії. Таким чином, протести виявилися несподіваними для опозиційних сил. На жаль, на той момент в російській політичній культурі не було жодного політика, який володів би достатньою довірою серед протестувальників і був би готовий нести ризики прийняття відповідальних політичних рішень. Перефразовуючи відому фразу, "низи хотіли, а верхів просто не було". Тимчасове вікно можливостей для появи такого лідера було вкрай малим, йшлося буквально про 40 днів, і цього виявилося недостатньо для появи політика потрібного типу знизу в умовах, коли всі професійні активісти виявилися не готові до нових обставин…
  15. 15. uifuture.org Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 14 Головним технологічним нововведенням протестів 2011–2012 років стало масове застосування учасниками протесту засобів мережі Інтернет як методів комунікації, консолідації та мобілізації. Ще до грудня 2011 року Інтернет став головним способом поширення незалежної політичної інформації і, як зазначає Володимир Гельман, "російський досвід демонструє важливість мережі Інтернет на етапі зародження політичної кампанії як засіб політизації та залучення раніше незацікавлених виборців"23 . Справді, один тільки ролик інтерв'ю Олексія Навального з Євгеном Федоровим, в якому "Єдина Росія" була вдруге названа Навальним "партією шахраїв і злодіїв" набрав більше 1 000 000 переглядів. Під час самих протестів головним середовищем комунікації між протестувальниками стала мережа Facebook, незважаючи на менше охоплення її аудиторії в Росії. Як мінімум, третина з протестувальників 24 грудня обговорювали до приходу на мітинг політику в соціальних мережах. Питання, наскільки соціальні мережі стали вирішальним фактором у мобілізації протестувальників у 2011–2012 роках — до цих пір відкрите для дискусій. Очевидно, що в 2011–2012 роках Інтернет був майданчиком, що дозволяв опозиційно налаштованій інформації знаходити свою аудиторію, готуючи тим самим громадянське суспільство до мережевого неорганізованого протесту. Але не менш важливим досвідом були і вуличні акції таких груп як "Солідарність", "Яблуко" і "Рух на захист Хімкінського лісу". Будучи незрівнянно меншими за складом, ніж "болотні протести" — саме ці акції підготували ядро московських протестувальників (до 10 000 осіб). Більш того, Facebook як основна соціальна мережа протесту швидко продемонструвала свою неефективність в можливостях донесення інформації про протести для широкої аудиторії за межами ліберальної "соціальної бульбашки". Інформація циркулювала серед ліберальної публіки, якій здавалося, що всі споживають ту ж інформацію, що і вона, так як серед особистих знайомих кожного з учасників протесту поширювався один і той же порядок денний. Однак за межами цієї соціальної групи традиційні ЗМІ успішно перехопили порядок денний. Як показують дані опитування ВЦВГД, зробленого в березні 2012 року, тільки 30% росіян чули про мітинги "за чесні вибори" проти 60%, які були обізнані про мітинги на підтримку президента24 . Іншими словами, контрпропаганда влади була успішна сама по собі, але характер поширення опозиційної інформації тільки серед "своїх" посилив її ефект. 23 Vladimir Gel'man. 2015. Authoritarian Russia Analyzing Post-Soviet Regime Changes. University of Pittsburgh Press, p. 118 24 ВЦИОМ. Пресс-выпуск No. 1983 «Митинги „За Честные выборы“: есть ли у них будущее?», 22.03.2012 НАЯВНІСТЬ/ВІДСУТНІСТЬ КАНАЛІВ КОМУНІКАЦІЇ З НАСЕЛЕННЯМ
  16. 16. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ15 Другою особливістю протестів 2011–2012 років став акцент на символічних діях, а не на "голодуваннях, страйках, перекритті доріг і інших акціях прямої дії"25 . Такий перехід до символічної політики важливий з точки зору виходу на велику аудиторію і створення кола співчуваючих руху. Також це свідчить про більшу зрілість громадянського суспільства, яке піднімається до політичних цілей інституційного, етичного або ідеального характеру над сьогохвилинними конкретними завданнями (такими як умовні невиплати зарплат). Символ протесту "біла стрічка" протистояв державному триколору: оновлена Росія виступала проти архаїки. Водночас, символічну боротьбу можна й програти, якщо опонент зможе краще відчути характер більшості аудиторії. Той факт, що державний прапор був відданий без бою режиму як символ антипротесту, посилив аргумент про протестувальників як про зрадників своєї країни — аргумент, який став основою символічного порядку денного режиму у відповідь. Ключовою особливістю "болотних протестів" стала їхня "столичність". Наведені нижче графіки показують розподіл протестувальників за містами під час трьох загальноросійських акцій цього періоду. 25 Robertson, G. (2013). Protesting Putinism. Problems of Post-Communism, 60(2), 11–23. РЕГІОНАЛЬНА МОБІЛІЗАЦІЯ, СОЦІАЛЬНИЙ СКЛАД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ Граф.1 Число протестувальників за регіонами 24 грудня 2011 року, % 26 0 10 67 5 4 3 3 3 1 1 1 1 1 1 20 30 40 50 60 70 Калінінград Тюмень Вологда Волгоград Владивосток Перм Самара Томськ Єкатеренбург Новосибірськ Санкт-Петербург Москва
  17. 17. uifuture.org Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 16 Як видно з усіх трьох наведених графіків, на всіх трьох акціях цього періоду абсолютна більшість протестувальників представляли Москву. Велика політизація столиці може бути пояснена двома пов'язаними факторами. По-перше, виходячи з даних екзит-полів, саме в Москві фальсифікацій на виборах було більше, ніж у більшості регіонів. Згідно з незалежними експертами, кількість приписаних партії влади голосів в столиці склала 11% 27 . 26 Складені на основі даних відкритих джерел у ЗМІ. 27 Enikolopov, Korovkin, Petrova, Sonin, and Zakharov, “Field Experiment Estimate of Fraud.” Граф.2 Число протестувальників за регіонами 10 грудня 2012 року, % 26 54 15 3 3 3 2 2 2 2 1 1 1 1Архангельськ Пенза Тюмень Псков Барнаул Челябінськ Омськ Самара Томськ Єкатеренбург Новосибірськ Санкт-Петербург Москва 0 10 20 30 40 50 60 70 4 3 3 3 1 1 1Томськ Казань Краснодар Омськ Челябінськ Самара Єкатеренбург Санкт-Петербург Москва 17 Граф.3 Число протестувальників за регіонами 4 лютого 2012 року, % 26 0 10 20 30 40 50 60 70
  18. 18. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ17 У регіонах навіть серед протестувальників 10 грудня була поширена думка: "Головні дії будуть розгортатися саме в Москві, а не в нас. Владивосток свій бій виграв 4 грудня, коли "Єдина Росія" зайняла останнє місце в цілому по місту"28 . Таким чином, саме на москвичів покладалися надії на режимну трансформацію з боку протестувальників в інших регіонах, що може пояснити їхню більш низьку явку на більш пізні протести в умовах відсутності координації та відчуття почуття виконаного громадянського обов'язку. При цьому у москвичів був більш вагомий привід протестувати, так як, судячи з усього, саме їхні вкрадені голоси дозволили "Єдиній Росії" отримати більшість за підсумками виборів. По-друге, саме в Москві була сконцентрована соціально-економічна група, що стала рушійною силою протесту. У вже згадуваному опитуванні "Левада-Центру"29 наводяться наступні дані. 53% становили люди працездатного віку 25-55 років, причому частка молоді до 25 років склала лише 22%. Більш того, 68% можуть собі дозволити купувати деякі дорогі речі, 28% (більше чверті опитаних) навіть можуть купити автомобіль, а 70% мають закінчену вищу освіту. Іншими словами, ядро протесту 2011–2012 років — середній клас, а саме в Москві в Росії знаходиться його найбільша концентрація. Справді, Москва в той період показала не тільки максимальні показники протестувальників з точки зору абсолютних цифр. Наведені нижче графіки показують і те, наскільки сильнішим в столиці був відносний протест. Іншими словами, саме в Москві запит на зміни був найсильніший і найстабільніший. Останнє спостереження щодо стабільності протесту за регіонами важливе для розуміння успіху владної контрстратегії. У регіонах після вкрай успішних і великих мітингів 10 грудня стався різкий спад протестної активності, в той час як в Москві вона тільки наростала. Причини послідовного зростання політизації в Москві були розглянуті вище. У результаті виникла можливість протиставити два цих рухи. У тих умовах, коли протест по країні не був скоординований і все залежало від випадкової групи активістів, вина за провал регіонального протесту лежить на лідерах, які не змогли створити більш потужного майданчика для загальногромадянської організації, ніж ті групи, що хаотично виникли в Facebook. Організаційна порожнеча на тлі інших елементів контрстратегії влади призвела до посилення апатії серед протестувальників у регіонах, в яких до весни 2012 року протестний потенціал впав остаточно, надавши владі можливість ізолювати протест в Москві й ліквідувати будь-яку можливість зміни режиму за допомогою силової акції 6 травня. 28 Россия требует иных выборов https://www.svoboda.org/a/24432116.html. 29 Официальный сайт Аналитического Центра Юрия Левады (Левада-Центр) http://www.levada.ru/26-12-2011/opros-na-prospekte-sakharova-24-dekabrya 26 декабря 2011 г.
  19. 19. uifuture.org Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 18 0 0,001 0,002 0,003 0,004 0,005 0,006 0,007 0,008 0,009 Москва Єкатеринбург Архангельськ Вологда Іжевськ Калінінград Волгоград Краснодар Владивосток Н.Новгород Уфа Казань По данним журналістів По данним ГУВС Граф.4 Відносне число протестувальників 10 грудня 2011 року по відношенню до населення міста По данним журналістів По данним ГУВС 0 0,001 0,002 0,003 0,004 0,005 0,006 0,007 0,008 0,009 Москва Самара Казань Єкатеринбург Краснодар Волгоград Пенза Омськ Барнаул Новосибірськ Калінінград Іжевськ Граф.5 Відносне число протестувальників 24 грудня 2011 року по відношенню до населення міста Архангельськ Челябінськ Санкт-Петербург Владивосток Уфа Н.Новгород По данним журналістів По данним ГУВС 0 Москва Самара Казань Єкатеринбург Краснодар Волгоград 0,002 0,004 0,006 0,008 0,01 0,012 Граф.6 Відносне число протестувальників 4 лютого 2012 року по відношенню до населення міста
  20. 20. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ19 НАЯВНІСТЬ/ВІДСУТНІСТЬ СОЮЗНИКІВ СЕРЕД ЕЛІТИ Питання участі системної опозиції (партій КПРФ, "Справедлива Росія", "ЛДПР" і "Яблуко") в протестному русі 2011–2012 років можна поділити на два етапи: до мобілізації влади й набуття останньою стратегії протидії протесту й після. На першому етапі системна опозиція виступила союзниками протестувальників. По-перше, саме ці партії стали головними бенефіціарами протестного голосування. Як і будь-яка політична сила, вони були також зацікавлені в тому, щоб ще більше збільшити своє представництво в парламенті й повернути голоси виборців, вкрадені у них на користь "Єдиної Росії". У підсумку на мітингах 10 грудня і 4 лютого в багатьох містах (Іркутськ, Санкт-Петербург, Псков, Пенза та ін.) формальними організаторами й заявниками протестних акцій виступили саме системні партії. По-друге, протягом грудня-січня позиція Кремля щодо протестів була не зрозуміла, і, як наслідок, системні партії відчували себе в стані відносної свободи: своєю участю в протестному русі вони підвищували свої активи в оновленій політичній системі, якби рішення про оновлення було прийняте. Однак, такого рішення прийнято не було, натомість Кремль почав консолідацію свого електорату й підготовку до силового сценарію. 25 лютого по всій країні паралельно протестним мітингам відбулися мітинги на підтримку Володимира Путіна, і в цей день більшість представників системної опозиції вийшли з числа організаторів протестних акцій. 6 травня на Болотній площі системна опозиція також не була присутня. Навпаки, всі лідери парламентської опозиції, по суті, підтримали Володимира Путіна, легітимізувавши його президентство своєю згодою з результатами президентських виборів 4 березня, визнавши які, вони автоматично визнали вибори 4 грудня чесними. Неготовність системної опозиції йти на ризик і брати на себе керівну роль у протестному русі, нехай навіть і заради своїх меркантильних інтересів, стала однією з ключових відмінностей "болотних протестів" від протестів кінця СРСР. Теоретичні шанси на режимну трансформацію в період грудня 2011 року – січня 2012 року на діалог з владою, яка програла вулиці як в регіонах, так і в столиці, опозиція мала. Про розгубленість влади в дні перших великих мітингів свідчить і реакція федеральних ЗМІ 10 грудня. У той день репортажі про протести з'явилися на федеральних каналах, причому на НТВ і РЕН ТВ тон репортажів був наближений до об'єктивного. На мітингу 24 грудня до протестувальників приєднався Олексій Кудрін, який незадовго до цього покинув пост міністра фінансів — символ так званих системних лібералів (групи нинішньої еліти, що працює на режим, але при цьому, скоріше, підтримує поступову лібералізацію в країні). Якби сталося об'єднання середнього класу й поміркованих політичних сил (а саме такими ті партії системної опозиції і системні ліберали виглядали в 2011 році на тлі "Єдиної Росії") — історія Росії і країн-сусідів розгорнулася б в 2010-ті роки за іншим сценарієм. Однак, політика, готового взяти на себе роль лідера або хоча б представника протестувальників у переговорах з владою, на той момент в Росії не виявилося.
  21. 21. uifuture.org Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 20 Основою владної стратегії стало використання слабкості регіональної мобілізації і локальності масового протесту в Москві. Ця риса протестів була використана при створенні дискурсу "прості трудівники – патріоти регіонів" проти "зіпсованих багатством, що продалися зовнішньому ворогу москвичів". Одні, відповідно, підтримують владу, останні виступають за потрясіння і хаос "кольорової революції" в Росії. Вперше цей дискурс був сформульований під час прямої лінії Володимира Путіна 15 грудня 2011 року, коли начальник цеху "Уралвагонзаводу" Ігор Холманських запевнив Путіна, що він "з мужиками" готовий "вийти і відстояти свою стабільність, але, зрозуміло, в рамках закону". Дискурс був доповнений висловлюваннями самого Путіна про протестувальників як про людей, "які мають паспорт громадянина Російської Федерації, але діють в інтересах іноземної держави й на іноземні гроші". З точки зору політичних технологій, такий метод боротьби з протестами (адресне насильство й локалізація протесту) не новий. Мені, проте, здається важливим показати важливість моменту грудня 2011 року – початку лютого 2012 року, коли у протесту було вікно можливостей впливу на систему. Справа в тому, що на мобілізацію провладних організацій (бюджетників, молодіжних організацій типу "Наші" і подібних груп) владі потрібен час. Протягом двох місяців спроби провести переконливі акції контрпротесту провалювалися. Так, на перший антипротестний мітинг в Єкатеринбурзі 15 грудня вийшли30 , за максимальними оцінками, не більше 2500 в порівнянні з 6000 протестувальниками за чесні вибори 10 грудня, а в Москві за "Єдину Росію" 12 грудня протестувало від 3000 (оцінка журналістів) до 25 000 (оцінка ГУВС) проти тих же 25 000 (мінімум) і 100 000 (максимум) "болотних протестувальників". У цей момент нагадаю, що в протестах взяла участь і системна опозиція. Якщо у "болотних протестів" і був шанс на мирну трансформацію режиму, то він був упущений саме в період з 10 грудня 2011 року по 4 лютого 2012 року. Після 4 лютого стало зрозуміло, що режиму вдалося консолідувати прихильників на основі дискурсу: "патріоти проти зрадників" і адміністративного ресурсу. Більш того, в результаті цієї мобілізації вдалося домогтися ситуації, в якій учасники протесту стали виглядати столичною меншістю. Наведені нижче графіки показують співвідношення провладних і антиурядових мітингувальників на піку протестів і в лютому 2012 року в Москві, і в регіонах. КОНТРПРОТЕСТНІ ТЕХНОЛОГІЇ ВЛАДИ В 2011–2012 РОКАХ 30 http://www.ural.ru/news/politic/2011/12/15/news-112107.html
  22. 22. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ21 Якби в лютому 2012 року за чесні вибори в регіонах протестувало б стільки ж, скільки вийшло на вулиці російських міст 10 грудня, створення образу всенародної підтримки влади було б утруднене. Проте владі це вдалося і в умовах, що склалися, їй залишалося тільки покінчити з протестом в Москві— єдиному регіоні, який як і раніше був готовий вимагати змін мітингами, що представляли для Кремля потенційну загрозу. 6 травня 2012 року в протистоянні була поставлена крапка — силовий розгін "Маршу мільйонів" і неготовність протестувальників чинити опір поліції показали, що шанс тиску на владу з метою режимної трансформації остаточно втрачено. Надалі в 2012–2013 роках протести й політичні кампанії проходили, не можна сказати, що громадянська активність остаточно зникла. Однак стало зрозуміло, що, принаймні, до наступних виборів Володимир Путін точно залишиться при владі, так функція протесту змінилася з методу політичного тиску на засіб збереження репутації і самооцінки московського громадянського суспільства. 31 Складені на основі даних ЗМІ Граф.8 Учасники мітингів - регіони31 Тюмень Псков Омськ Барнаул Новосибірськ Владивосток Іжевськ Н.Новгород Єкатеринбург 0 2000 4000 6000 8000 10000 12000 "Антипротест" пік "Протест" пік "Антипротест" лютий 2012 "Протест" лютий 2012 Граф.7 Учасники мітингів - центр31 0 50000 100000 150000 Москва "Антипротест" пік "Протест" пік "Антипротест" лютий 2012 "Протест" лютий 2012 Санкт-Петербург
  23. 23. uifuture.org Частина друга: "болотний протест" 2011–2012 років 22 Водночас, протести 2011–2012 років поставили перед владою проблему легітимності. Запит на зміни вдалося придушити й закупорити на деякий час, але в червні 2012 року соціологічне опитування "Левада-Центру" показало, що лише 14% росіян очікують зниження протестної активності, 38% підтримують дії влади 6 травня, а 36% підтримують поправки до закону про мітинги, що обмежують свободу зібрань32 . На тлі крихкої більшості в парламенті зі спірною легітимністю і зруйнованої репутації партії влади "Єдиної Росії" вся владна конструкція стала залежати виключно від іміджу й підтримки Володимира Путіна. У такій ситуації в авторитарних режимах виростає шанс агресивної зовнішньої політики, що і відобразилося в 2014 році в агресії проти України. З цієї точки зору, війну на сході України можна розглядати і як наслідок невдачі "болотного протесту", і як продовження контрстратегії влади на подолання кризи легітимності. 32 Две трети россиян посоветовали власти начать переговоры с протестующими, Лента.Ру (7 июня 2012). Проверено 7 июня 2012.
  24. 24. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ23 ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ПРОТЕСТ ІМЕНІ НАВАЛЬНОГО Нова хвиля протесту почалася через 5 років після "болотних мітингів". До цього моменту контекст російської дійсності змінився кардинально. Станом на 26 березня 2017 року Росія вже як три роки перебувала в стані неоголошеної війни з сусідньою державою — Україною — і санкційному протистоянні з США і Європою. Політичний режим зі змішаного перетворився в авторитарний, системна опозиція остаточно перетворилася в одну зі складових владної вертикалі, яка надає підтримку режиму Володимира Путіна. Парламентські вибори 2016 року відбулися в стані повної апатії, під час якої була відсутня навіть спроба з боку опозиції несистемної пройти в парламент. У таких умовах очікувати зростання протестних настроїв саме навесні 2017 року було важко. Зрозуміло, об'єктивні соціально-економічні причини для протесту були. Виходячи з даних Росстату33 , на початок нової хвилі російського протесту, споживча економіка Росії продовжувала перебувати в кризі з негативною динамікою. 33 Информация о социальном-экономическом положении России: январь-февраль 2017 года, доступ: http://www.gks.ru/free_doc/doc_2017/info/oper-02-2017.pdf Антикорупційна акція "Он вам не Димон" у Владивостоці 26 березня 2017 @Reuters
  25. 25. uifuture.org Частина третя: протест імені Навального 24 У порівнянні з середніми значеннями 2014 року, оборот роздрібної торгівлі скоротився до лютого 2017 року на 15%, а реально наявні доходи населення падають безперервно з вересня 2015 року, за винятком "сплеску" січня 2017 року (пов'язаний з одноразовою виплатою 5000 рублів пенсіонерам). Більш того, продовжується зростання розриву34 між зарплатами й зайнятими в різних секторах, що дозволяє припустити, що в середньому падіння реальних доходів у Росії ще більше. За 2016 рік у 1,6 рази також зросла заборгованість із зарплати35 . Проте, досвід двох мітингів 26 березня і 12 червня дозволяє говорити про протестну хвилю, яка володіє рисами, що досі не спостерігалися в російській політиці, Станом на 2017 рік радикально змінився порядок денний протесту — він перестав бути ліберальним, а перетворився на антикорупційний і соціальний. При цьому чисто ліберальний порядок денний, навпаки, є фактором, що не приводить до успіху протестної активності. Так акція "Набрид", організована "Відкритою Росією" Михайла Ходорковського 2 квітня, провалилася з точки зору чисельності учасників, незважаючи на те, що вона відбулася всього через тиждень після вкрай успішної акції 26 березня. Дані, отримані мною у фокус-групі36 московської молоді, також підтверджують це спостереження. Крім корупції, більша частина молоді готова протестувати проти цензури й за свободу слова, а також за соціальний порядок денний. При цьому основним подразником політики влади стала зовнішня політика, але не з точки зору ліберального, правого або гуманістичного дискурсу (засудження дій Росії), а з точки зору витрат на війну. Зовнішня політика сприймається як непотрібна витрата й дратує, але сам факт агресії обурення не викликає. Той факт, що подібні погляди спостерігаються у молоді, вказує на необхідність стриманості в оцінках можливості демократичних протестів самих по собі кардинально змінити зовнішньополітичний підхід російської держави — особливо по відношенню до найближчих сусідів. ЕКОЛОГІЯ ПРОТЕСТУ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ПРОТЕСТУ 34 «В январе 2017г. уровень среднемесячной начисленной заработной платы работников организаций, занятых в здравоохранении и предоставлении социальных услуг, составил к ее уровню в обрабатывающих производствах 83%, работников образования - 75% (в январе 2016г. - соответственно 93% и 84%)» - Информация о социальном-экономическом положении России: январь-февраль 2017года, стр. 88 35 Ibid 36 Фокус группа составлена путем случайной выборки 20 москвичей возрастом до 20 лет, принявших участие в митинге 26 марта при помощи сети "ВКонтакте"
  26. 26. РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: МИНУЛЕ Й СЬОГОДЕННЯ25 37 Доступ: https://vk.com/app3801470 Також роздратування московської молоді викликала діяльність РПЦ і судів. На тлі цих передумов заклик Навального вийти на мітинг зіграв мобілізуючу роль для половини, у інших бажання вийти на мітинг було й до заклику. Інший статистичний опис ідейного наповнення російського протесту весни 2017 року можна знайти в мережі "ВКонтакті". Там з 2014 року існує додаток "Тест політичних поглядів"37 і за три роки його пройшло більше 992 тисяч росіян. Додаток цінний тим, що з цього мільйона 78,3% — люди віком до 25 років. Також, дані Тесту вказують, що 80,3% опитаних не довіряють російській владі, а 33,5% вважають, що при режимі Володимира Путіна "гра відбувається проти інтересів Росії і (або) російського народу". Беручи до уваги той факт, що саме ці молоді люди стають головною рушійною силою протесту в Росії, необхідно відзначити їхні політичні уподобання. Більше половини з них (52%) відносять себе до лівоцентристів, 89% вкрай негативно ставляться до приватизації, 58% виступають за націоналізацію великих підприємств і нафтової промисловості. До проблем сучасної Росії вони відносять: корупцію (88%), розвал освіти й медицини (71%), низькі зарплати (69%) й низьку соціальну захищеність (63,7%). Ці дані дозволяють стверджувати, що для мобілізації протесту й становлення його лідером опозиційні політики [Олексій Навальний] включатимуть у свої тези лівий і лівопопулістичний порядок денний. У зв'язку з цим цікава еволюція Олексія Навального як політика. У середині 2000-х років він тісно співпрацював з націоналістами, заснувавши рух "Народ" і беручи участь в "Російських маршах". Після "болотних протестів", і особливо під час виборів мера Москви 2013 року, він позиціонував себе як ліберально-демократичний кандидат. І ось тепер, у 2017 році, основою його порядку денного став саме лівопопулізм: тематика антикорупційних роликів остаточно набула характеру, спрямованого на створення ненависті до надспоживання еліти в поєднанні з дискурсом "відняти й поділити" як способу вирішення національних проблем, а 2-м центральним пунктом його програми став пункт про введення мінімальної заробітної плати розміром в 25 000 рублів. Відповідно, і центральними гаслами протесту стали наступні тези: "Корупція краде майбутнє", "Чекаємо пояснень", "Росія без корупції", "Навальний". У соціальних мережах волонтери й прихильники Навального поширюють такі основні положення його програми: "гідне життя для всіх, а не багатство для 0,1%", "боротися з корупцією, а не миритися з крадіжками", "лікарні й дороги, а не палаци чиновників "," економічний розвиток, а не політична ізоляція". Знання порядку денного нинішньої хвилі політичних протестів в Росії важливе в контексті її зовнішньої політики з 2014 року (конфронтація з НАТО і гібридна війна в Україні). Очевидно, що важливі для сусідів Росії деімперіалізація зовнішньої політики, повернення Криму, відшкодування завданих збитків та право як основний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики не є складовою частиною нової хвилі російського протесту.

×