1. Відповідальний, доброзичливий, толерантний
учитель вищої кваліфікаційної категорії. Його
життєвий принцип - усе починати із себе. І коли
терористи захопили Донбас, він не залишився
осторонь. Продовжував працювати в школі, але в
думках був на передовій. Володимир Михайлович
говорив:« Мій син закінчує школу,я хочу, щоб він жив у
мирній країні».
У червні пішов добровольцем захищати
територіальну єдність Батьківщини. Шлях військового
санітара розпочав із проходження підготовки, а потім
потрапив на передову. Прагнув допомогти кожному і
словом і ділом: перев’язки, гарячий чай, ліки.
Володимир - оптиміст, має веселу вдачу, легко
сходиться з людьми, комунікабельний.
Найбільше випробування випало на долю бійця в
«Іловайському котлі»,коли загинуло багато товаришів,
а сам отримав тяжке поранення.
Володимир Михайлович опритомнів, а навкруги -
тіла бійців, кров… Навколо ні єдиної живої душі. П’ять днів і ночей лежав у лісі наш учитель, стікаючи
кров’ю. І попри все Володимир Михайлович зупинив джгутом кров; не маючи ліків, їжі, боровся з
голодом, спекою, високою температурою, гангреною. Пізніше згадував: «Мав час подумати, попрощатися з
життям».
Але так хотілося вижити, побачити рідних, сина, друзів. І він вижив! Витримав полон і повернувся.
Усміхається, жартує і хвилюється, чи зможе з протезом навчати дітей. «Я ні про що не жалкую, - говорить
він і з впевненістю стверджує: - Коли ворог на твоїй землі, треба її боронити!»

2. З дитинства Литвин Владислав Олександрович мріяв
стати десантником. Йому хотілося здавати військові
нормативи, освоювати науку та застосовувати її на практиці.
Завдяки своїй цілеспрямованості, хлопець досягнув
поставленої мети. І ось, провчившись у рідному Гадячі, він
перейшов на контрактну службу, щоб освоювати цю
спеціальність. Коли настав тяжкий час «Майдану», зрозумів,
що буде боротися заУкраїну і за справедливість на нашій землі.
Минуло трохи часу, і на сході України розпочалася страшна
війна, яка триває і сьогодні. 14 березня 2014 року на 19-річчя
юнакадоля вручила «подарунок»: повістку у зону АТО, де разом
із іншими бійцями-героями відокремився від цілого світу.
Вибухи, страх, холод та голод – все це довелося пережити
кожному з них. Молоді хлопці, чекаючи допомоги від держави,
день у день лише переконувалися, що найближчим часом вони
її не отримають. Великою підтримкою була допомога
небайдужих та сердечних людей, які підбадьорюють своїм
патріотичним духом та продуктами харчування, теплими
речами, засобами гігієни.
Зі слів батьків Владислава було зрозуміло, як вони
переживають за свого сина. Менший його брат також
надзвичайно сумує і водночас пишається ним. Мати Тамара Миколаївна розповідає, що бачила в синових
очах тривогу та неспокій. Під час спілкування із рідними виникало бажання швидше повернутися до своєї
домівки і спокійно жити під мирним небом.
Наш герой говорив: «Я зрозумів, що потрібно насправді цінувати життя. Якщо ти можеш в оточенні
своїх рідних спокійно заснути і вкритися теплою ковдрою, то це і є щастя».

3. Дмитро Сергійович Устілко народився 30 квітня
1987 року в м. Гадяч Полтавської області. Навчався у
Гадяцькій спеціалізованій школі I-III ступенів №4, яку
закінчив у 2004 році. Наш герой із дитинства мріяв
стати офіцером, тому не дивно, що свою мрію втілив у
життя. У 2004р. вступає до Одеської військової академії,
а в 2006 році - до Академії сухопутних військ ім.
гетьмана П. Сагайдачного, яку закінчує в 2008 році у
званні лейтенанта. Після навчання Дмитра було
направлено до 72 механізованої бригади в м. Біла
Церква Київська обл. Там він отримав звання капітана
та командира роти.
Із початком бойових дій на сході України Дмитро
перебував на кордоні з Росією. З 1 травня по 8 серпня -
поблизу с. Червонопартизанськ Луганської області.
Протягом цього часу отримав осколкове поранення та
контузію. За бойові заслуги його нагороджено орденом
Богдана Хмельницького 3 ступеня.
Дружина Дмитра розповіла, що протягом місяця
чоловік із бійцями перебували в оточенні. Не було
зв’язку з рідними, не вистачало продуктів харчування,
засобів гігієни, боєприпасів тощо. Довелося нашому земляку пережити і страхіття полону, і щасливе
повернення додому.
А вже наступного дня, 12 серпня, у молодій родині народилася донечка!
Після проходження військово-медичної комісії Дмитро повернувся до 30 механізованої бригади в
Новограді-Волинському.
У Житомирській області перебуває і тепер. Там він проходить навчання з новою технікою. Дмитро
жодного разу не пошкодував про те, що обрав цей шлях, до того ж, він з новими силами хоче швидше
повернутися до зони АТО.
Його девіз: «Наше діло праве - і ми переможемо». Усі солдати та офіцери української армії налаштовані
патріотично, тому вірять у перемогу і тільки у перемогу! Здаватися вони не збираються!

4. Кошельник Євгеній Валерійович народився 25.09.1990 року в м. Полтава у сім'ї робітників. Згодом
родина переїздить до Гадяча, де і пройшли дитячі роки хлопчика: дитячий садок, школа-інтернат.
Пізніше мама Таїсія Григорівна перевела сина у Гадяцьку спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів №4, де
хлопець навчався два роки. Мав хороший фізичний і розумовий розвиток, добру пам'ять, логічне
мислення. За період навчання у школі виявляв інтерес до фізики, хімії, математики та географії. Брав
участь у громадському та культурно-масовому житті класу. Скромний, веселий, товариський.
Відзначався самостійністю. Закінчивши дев’ять класів,Євгеній навчався у вечірній змінній школі, охоче
освоював комп’ютерну грамотність.
У 2005 році вступив до Харківського політехнічного університету, але наприкінці другого курсу
залишив навчання.
Коли хлопець повернувся додому, отримав повістку в армію. Служба проходила у місті Васильків
Київської області у військово-повітряних силах. У військових класах новобранець старанно опановував
електроніку, основи зв’язку, азбуку Морзе. Набуті знання уміло застосовував на практиці. Про службу в
армії Женя згадує з усмішкою: саме там виховували в юнаків дисциплінованість, почуття честі, гідності,
чоловічої взаємопідтримки, патріотизму. Висококласному спеціалісту - зв’язківцю військове
командування пропонувало залишитися наконтрактну службу, та юнак поспішав додому, де його чекала
мама.
Уміння та знання, отримані на службі, допомогли демобілізованому солдату влаштуватися слюсарем
контрольно -вимірювальних приладів та автоматики в ТОВ «Техмолпром». Увесь вільний від роботи час
проводив за комп’ютером.
19 червня 2014 року докорінно змінило життя молодої людини: знову армія, а 10 липня 2014 року
розпочався новий стоденний період його життя – життя в зоні АТО. Спочатку батальйон, у якому служив
Євгеній, був розташований біля села Миколаївка, а пізніше передислокувався у село Тоненьке.
Довелося бійцям зазнати усіх незгод військово-польового життя. Не вистачало засобів гігієни, польової
лазні,теплих речей, місць для повноцінноговідпочинку.Харчуваннямзабезпечувалися несвоєчасно.Зїжі
переважали сухі пайки, тушковане м'ясо, крупи. Велику допомогу надавали волонтери, які привозили
продукти харчування, ліки, засоби гігієни, теплі речі, обереги, малюнки та листи від дітей.
Зброя,військоватехнікатазасоби зв'язку в українських вояків були ще з радянських часів. Бойовики
з артилерійських систем, танків, мінометів, «градів» постійно вели вогонь по позиціях сил АТО, по
житлових будинках мирних жителів. Незважаючи на небезпеку, яка підстерігала зв’язківців на кожному
кроці, вони безперебійно забезпечували зв'язокусіх відділеньсвоговійськового підрозділу, допомагали і
підтримували один одного, виконували свій обов’язок перед Україною.

5. Панасейко Олександр Сергійович народився 11
серпня 1981 року в мальовничому селі Ольпень
Столінського району Брестської області (нині
Республіка Білорусь). Разом із батьками переїхав до
України. Тут минуло його дитинство. А у 1998 році
Олександр із відзнакою закінчив нашу школу, тоді ще
Гадяцьку середню школу №4. Він мріяв стати
військовим. І в часи, коли молода Українська держава
тільки розбудовувалася,аїї армію створювали наруїнах
СРСР, Олександр вступає до Полтавського військового
інституту зв’язку.
У 2004 році після закінчення навчального закладу
Олександр отримує диплом із відзнакою за
спеціальністю «Бойове застосування та управління
діями підрозділів (частин, з’єднань) із засобами
зв’язку», із присвоєнням кваліфікації «спеціаліст
військового управління, офіцер тактичного рівня».
Свій перший трудовий досвід молодий офіцер
здобуває в Севастополі. Його призначають командиром
взводу тропосферного зв’язку тропосферної роти
зв’язку радіорелейного батальйону. З листопада 2004
року Олександр Панасейко продовжує службу в місті
Очаків Миколаївської області, де до травня 2006 року
виконує обов’язки заступника начальника стаціонарного вузла зв’язку з технічної частини загону
спеціального радіозв’язку (в/ч А-1594). Зростає його професійна майстерність – і ось він уже начальник
стаціонарного вузла зв’язку загону спеціального радіозв’язку…
Відважний,хоробрий,чесний,принциповий – такими словами можнаохарактеризувати Олександра.
Мабуть, саме ці риси знадобилися йому, коли він вирішив поєднати своє життя з морським спецназом.
Тут служатьтільки справжні чоловіки,адже,будучи капітаном 3 рангу, виконав 62 стрибки з парашутом.
У період російської інтервенції Олександр із перших днів брав участь у антитерористичній операції
на сході України. Спочатку Савур-Могила, потім – Іловайськ. У бою за спини солдатів він не ховався, а
виконував бойові завдання разом із ними. Беручи участь у бойових діях в Донецькій області, він отримав
поранення (контузію). Після лікування в Одеському військовому шпиталі Олександр отримав відпустку,
яку використав, щоб побувати на малій батьківщині, в Гадячі, відвідати рідну школу, свого класного
керівника, поспілкуватися з випускниками.Повертаючисьназад,він сказав: «Вивчайте військову справу.
Україна в небезпеці. Але допоки ми там, ви можете бути спокійними».