2. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя     Розгляд історії політичної думки починається з політико-філосо...
держави, відповідно до якої держава виступає як велика патріархальна сім’я. Влада правителя в державі єтакою, як влада бат...
припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки і представлений вченнями Демокріта,софістів, Сокра...
переслідують. У правильних державах правління спрямоване на користь більшості, у неправильних –правителя. Якщо врахувати, ...
мислителі були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться не про ординарний внесокантичних греків в ...
прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігається втілена у праві справедливість іповага до релігії...
церкви в державні справи. Інтереси цього прошарку суспільства теж знайшли своє ідеологічне обґрунтування.Його здійснив Мар...
11. У чому полягає відмінність філософських основ концепцій Августина Блаженного і Томи Аквінського?   12. Чому, на думку ...
Upcoming SlideShare
Loading in...5
×

starodavnij svit

1,167

Published on

histori of ant politic

0 Comments
0 Likes
Statistics
Notes
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

No Downloads
Views
Total Views
1,167
On Slideshare
0
From Embeds
0
Number of Embeds
0
Actions
Shares
0
Downloads
5
Comments
0
Likes
0
Embeds 0
No embeds

No notes for slide

starodavnij svit

  1. 1. 2. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя Розгляд історії політичної думки починається з політико-філософських концепцій Китаю, які вперше уцілісному вигляді ставлять питання про походженні і суть держави. Але у порівнянні з китайськоюполітичною думкою політичні погляди античності вражають своєю багатоманітністю і глибиною. Вонистали основоположними не тільки для римського періоду чи Середньовіччя – вони були джерелом натхненнядля мислителів усього періоду розвитку політичної думки. Питання демократії, причини змін форм правління,вибір оптимальної форми правління чи важливість середнього прошарку та багато інших, сформульованих учаси античності, є актуальними й до теперішнього часу . • Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу • Політичні вчення у Стародавній Греції • Політична думка у Стародавньому Римі • Політичні доктрини Середньовіччя Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу. Перші ідеї про форми організованого державногоіснування і розвитку суспільства з’явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тис. до н.е. У стародавніхкитайців, індусів, вавілонян, персів, євреїв вони мали релігійно-міфологічний характер. Для міфів стародавніхнародів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне) походження існуючих відносин влади іпорядку. Так, у Стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земнихпорядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавилоні, Індіїможна спостерігати підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і саміпродовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічнимуявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний Бог знаходиться в особливих договірнихвідносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем – верховним законодавцем, правителем ісуддею. Закони єврейського народу, згідно з цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від Бога. У звичнихумовах здійснення влади проводиться людьми від імені Бога, але в екстраординарних ситуаціях він діє ібезпосередньо через одкровення чи чудеса. Багато про розшарування тодішнього суспільства говорять такожкодекси законів, зокрема кодекс законів шостого царя Вавилону – Хаммурапі, одного з найбільших політиківстаровини, що правив Вавилоном з 1792 по 1750 р. до н.е. У XI – VIII ст. до н.е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень дораціонального сприйняття суспільно-політичної дійсності, який можна простежити у вченнях Птахетепа уЄгипті. «Повчання Птахетепа» належить приблизно до III тис. до н.е. Птахетеп – візир одного з фараонів Vдинастії – звертається наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання нащадкам.Він вважає основою державного буття соціальну ієрархію. При цьому ті, хто знаходиться на нижчих щабляхсоціальної драбини, повинні підкорятися вищим. У єгипетській думці звертається увага на те, що чиновниквисокого рангу живе на очах у всіх, він повинен дотримуватися букви закону, а у відносинах з підданими –справедливості. Політичні та правові ідеї Стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературнихпам’ятках, релігійних книгах аріїв, священних книгах брахманізму, релігійно-філософських творах«Упанішади», в поетичних епопеях «Махабхарата» і «Рамаяна», в юридичних збірниках, які являють собоюрелігійно-філософські і політичні трактати. В збірниках, відомих під назвою «Закони Ману» (відноситься до ІІІст. до н.е.) і трактаті «Артхашастра» («Книга про користі»), державу визначає сім елементів: цар, міністри,територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організаціїпов’язується із занепадом моральності серед людей, оскільки були часи, коли люди підлягали тільки законам іколи не було ніякої влади. Влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати, томущо влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку.Трактат говорить про те, що цар спирається на фінанси і примус, примус – на фінанси, на примус спираєтьсяправо, врешті, на право спираються люди. В Стародавньому Китаї в сер. IX ст. до н.е. починає панувати династія Чжоу, започатковуючи періодфеодалізму; в Китаї відбувається ряд змін у суспільстві і, відповідно, у політичній та правовій думці, якіподіляють на чотири суспільно-політичні напрямки. Першим був започаткований Лао-Цзи даосизм,прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства, другим –започатковане Конфуцієм конфуціанство, третім – вчення Мо-Цзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжноїлюбові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми і, врешті, четвертий – школа легістів (юристів),які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-Цзи, який жив приблизно у VI ст. до н.е., викладені у книзі «Дао де цзін», Лао-Цзидержаву вважав природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїмшляхом, тому впливати на неї не можна, будь-які спроби втручання завжди засуджені на невдачу. Основи вчення Конфуція або Кун-Цзи (551–479 рр. до н.е.) викладені у праці «Луньюй» («Бесіди ісудження»), складеній його учнями. Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, єповернення втраченої рівноваги в державі і сім’ї. Конфуцій розвивав патріархально–патерналістську концепцію
  2. 2. держави, відповідно до якої держава виступає як велика патріархальна сім’я. Влада правителя в державі єтакою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодшізалежать від старших. Правитель є «сином неба», його влада має божественне походження, але воназалишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Важливезначення у державі має доброчесність – комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правиларитуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків та ін. Умовою дотриманняцих доброчесностей є «виправлення імен» – суворе й чітке визначення обов’язків кожного члена суспільства.При такому підході закони, до яких Конфуцій ставився негативно з огляду на їх каральний характер, не маютьвеликого значення. Мо-Цзи (479–400 рр. до н.е.) або До Ді жив і творив через два покоління після Конфуція, він заснувавнапрямок, який отримав назву моїзму. На думку Мо-Цзи, коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникаєвзаємна ненависть, якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові ішанування батьків, коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатийображає бідних. Мо-Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепціювиникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. У давнину не булоуправління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувалаворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління,люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликанийстворювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Важливим моментоммудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями(насильство). Бідність Мо Цзи вважав джерелом безладу у державі. Значний вплив на розвиток формування централізованої бюрократичної держави Стародавнього Китаюсправила школа легістів (законників), погляди яких знайшли відображення у творах старокитайськихмислителів Шан-Яна (390–338 p. p. до н.е.) правителя області Шан у царстві Цінь та Хань-Фея (280–233 pp. дон.е.) вихідця з аристократичної родини, близької до правителів царства Хань. Шан-Ян був прихильником політичної централізації, відводив велику роль законам в управліннідержавою. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на суворі покарання. Організаціядержавного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів– «фа» (звідси китайська назва цієї школи – «фа-цзя»), які спираються на суворі покарання. Шан-Янзаперечував твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм. Його концепціядержавного управління пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань,певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал «законницької»держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засібдержавного управління в інтересах правителів. Чільне місце у забезпеченні добробуту держави Шан Янвідводив землеробству та загарбницьким війнам, відстоюючи консервацію общинного устрою. В цілому на поч. II ст. до н.е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі рисияк легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.Хоча школу легістів (законників) в історії філософії Стародавнього Китаю традиційно вміщують на третьомумісці за ступенем важливості після конфуціанства і даосизму, погляди школи фа-цзя стали тією основою, наякій інституалізувалася вся офіційна ідеологія традиційного Китаю разом з даосизмом і конфуціанством. Врезультаті цього і сформувався специфічний китайський варіант феодально-бюрократичної держави, суперечкипро природу якого не замовкають до сьогодні в середовищі філософів, істориків та китаєзнавців. Політичні вчення у Стародавній Греції. У Стародавній Греції державність виникла на початку Ітисячоліття до н.е. у формі полісів – окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входилитакож прилеглі сільські поселення. За підрахунками сучасних істориків чисельність вільного населення полісурідко досягала 100 тис. чоловік. Завдяки торговельним зв’язкам з іншими країнами грецькі полісиперетворилися в могутні осередки культури, куди стікалися новітні досягнення у сфері техніки, писемності іправа. Праця рабів давала можливість зайнятися інтелектуальною діяльністю, а наявність політичних прав учленів полісу сприяла активній участі у політичному житті широких верств населення, для яких політичнірішення мали важливе значення. Відповідальність за прийняте рішення, яке виконували всі члени полісусприяла формуванню громадянської відповідальності. Пригадаймо, що саме справи полісу дали назву політиціяк особливій сфері життя. Філософські школи, що сформувалися у Греції, давали розгорнуті концепціїсуспільно-політичних явищ, а філософи часто брали участь у безпосередній політичний боротьбі. Загальною рисою полісного життя VII–V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією, щопереростала в рабовласницьку спадкоємну знать, і торгово-ремісничими колами, що утворювали разом зокремими шарами селянства табір демократії. У залежності від переваги тієї чи іншої сторони державна влада вполісах приймала форму або аристократичного правління (наприклад, у Спарті), або демократії (Афіни), абоперехідного правління тиранів чи олігархів. Характеризуючи політичну та правову думку античної Греції,необхідно мати на увазі, що вона розвивалася протягом тривалого історичного періоду і пройшла у своємурозвитку різні етапи, кожен з яких має свою специфіку, провідні ідеї і тих мислителів, творчість яких булавизначальною в той чи інший час. Перший етап (IX – V ст. до н.е.) пов’язаний із становленням старогрецької державності і представленийпрацями таких вчених, як Гомер, Гесіод, Солон, Геракліт, Піфагор та ін., другий (V– пер. пол. IV ст. до н.е.)
  3. 3. припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки і представлений вченнями Демокріта,софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Третій етап (др. пол. IV – II ст. до н.е.) характеризується занепадомстарогрецької державності, погляди цього періоду відображені у вченнях Епікура, стоїків і Полібія. На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, якіпоєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати невід походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважав, що беззаконня таміжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше добро для держави. Піфагор і його послідовникивиступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочалитеоретичну розробку поняття «рівність». Справедливість, на їх думку, полягає у рівній віддачі за рівне.Найбільшим злом вони вважали анархію, тому що людина за своєю природою не може обійтися безкерівництва. На думку Геракліта, люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою, при чому більшість людейне розуміє сенсу того, з чим стикається, і за це вчений критикував демократію. Ідеальною формою правліннявін вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт вважав, що в основідержавного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодитисуперечливі інтереси. Представник другого періоду, Сократ (469 – 399 рр. до н.е.) свої погляди викладав в усних бесідах,письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов’язане створення політичної етики. Він вів пошукираціонального характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Збіг законного і справедливого єбажаним станом справ. Дотримання полісних законів Сократ пов’язував з однодумством громадян, під якимрозумів відданість і підпорядкування законам. Вчений розрізняв декілька форм правління, зокрема, царство(владу, засновану на волі народу й державних законах), тиранію (засновану на свавіллі правителя і спрямованупроти народу), аристократію (правління тих, хто дотримується законів), плутократію (правління найбагатших) ідемократію (правління народу), при чому сам він негативно оцінював демократію, родову аристократію,олігархію і тиранію. Платон (427 – 347 рр. до н.е.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах – діалогах«Держава», «Політика» і «Закони». Філософською основою ідеальної держави було розрізнення світу ідей ісвіту речей (явищ). Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією.Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливоїдержави, яка будується за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі в державі відповідаютьаналогічні начала – дорадче, захисне й ділове, а їм відповідають три суспільні стани – правителів, воїнів івиробників, що можна представити у таблиці: Начала душі Начала держави Стани розумне дорадче правителі вольове захисне воїни чуттєве ділове виробники Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють, покликані правити вдержаві. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятисяфілософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке,за своєю природою, прагне багатства. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах,правління кращих. Таке правління може бути або царською владою, або аристократією – владою декількохкращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршимиформами правління – тимократією (владою честолюбців), олігархією, демократією або тиранією. Замістьрозумного начала в державі починає панувати вольове. Це – тимократія, тобто правління, де пануютьчестолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни ірозбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління – олігархію. Це влада небагатьохжадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять доповстання, яке в свою чергу призводить до встановлення демократії, яка є найгіршою формою правління, томущо перероджується в тиранію, де надмірна свобода перетворюється в надмірне рабство. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона – Аристотеля (384–322рр. до н.е.). Його погляди, викладені, головним чином, у працях «Політика» та «Афінська політія»,висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників. Як і Платон, Аристотель вважав, що людина– частка держави, а тому особисті інтереси повинні підлягати державним. Але, на відміну від Платона,Аристотель стверджував, що приватна власність – це необхідна умова існування суспільства, так само, як ісім’я. Аристотель критикував вчення Платона про досконалу державу. Він вважав, що треба шукати ненайкращу державу, а такий політичний устрій, який можуть мати більшість існуючих держав. Тому у центрійого вчення перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виниклаприродно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкуваннялюдей, а людина на його думку, це соціальна (політична) істота – animale sociale. На основі аналізу відомих йому існуючих форм держав, Аристотель виділив декілька правильних інеправильних форм правління, які поділяв в залежності від кількості правителів і мети, яку вони при цьому
  4. 4. переслідують. У правильних державах правління спрямоване на користь більшості, у неправильних –правителя. Якщо врахувати, що правильні і неправильні форми мали за правителя одного, небагатьох ібільшість, то форми держави можна представити у вигляді таблиці: Правильні форми Неправильні форми монархія тиранія аристократія олігархія політія демократія Найкращою формою правління Аристотель вважав політію, в якій влада належить більшості іздійснюється на спільне благо. Політія є формою цензової (обмеженої) демократії, за якої політичні праваналежать лише частині громадян полісу. Політія – це поміркованість у звичаях, у майні – середній достаток, управлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим для політики, оскільки він найбільшприхильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними йбагатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, десередній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів – багатих і бідних. Головним для Аристотеля, який дискутував зі своїм вчителем – Платоном, був пошук саме природно-людських підстав політико-правових явищ, саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає їхвитоки та об’єктивні основи. В історії політичних вчень жоден із значних мислителів античності,Середньовіччя і Нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Аристотеля, не уникнув того, щоб прямоабо опосередковано не визначити своє ставлення до його вчення. На період занепаду давньогрецької державності припадає творчість Епікура, стоїків і Полібія. ТворчістьЕпікура (341–270 рр. до н.е.), в цілому, базується на його етичних ідеях, головна мета державної влади і основалюдського спілкування полягає у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху,ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкуванняпов’язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхнюзагальну користь – взаємну безпеку. Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту «мудрих»(тобто етично досконалих людей) від «натовпу», але жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв передіншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різкопротиставляючи «мудру» людину «натовпу», дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. Полібій (210–128 рр. до н.е.), видатний грецький історик і політичний діяч, чиї погляди викладені у праці«Історія в сорока книгах». Він присвятив велику увагу політико-правовій тематиці взагалі та аналізуконкретних державних інституцій. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і якруху до чогось нового, що раніше не мало місця, є основою світогляду Полібія, який сформувався під впливомконцепцій Платона та Аристотеля. Згідно з Полібієм, є шість основних форм держави, які за порядком їхньогоприродного виникнення і зміни займають місця в рамках їхнього повного циклу: царство, тиранія, аристократія,олігархія, демократія, охлократія. Початковий вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється вцаря. Царська влада наділяє кожного за заслугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від страхунасильства, скільки за велінням розуму і з доброї волі. З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюютьпопередній спосіб життя з його простотою і турботою про підданих та починають понад міру віддаватисьрозкошам. Внаслідок викликаних цим заздрості, незадоволення і гніву підданих, царство перетворюється втиранію, яка є початком занепаду влади. При підтримці народу шляхетні люди скидають тирана і утверджуютьаристократію – правління меншості, яке встановлюється за згодою народу. На перших порах аристократичніправителі керуються у всіх справах турботою про спільне благо. Коли ж влада в аристократії стає спадковою,тоді аристократія перетворюється в олігархію, де панує зловживання владою, користолюбство та беззаконня.Народ виступає проти олігархії і встановлює демократію, при якому вирішальна сила належить рішеннямбільшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але,поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а самусувається від державних справ. Таким чином, демократія вироджується в охлократію, отже, кінцевий моментрозвитку держави співпадає з початковим. Полібій робить висновок, що нестійкість притаманна кожній формі,оскільки вона уособлює тільки одне начало, яке неодмінно перетвориться у свою протилежність. Тому вінзазначає, що найдосконалішою формою є така, в якій поєднуються особливості царської влади, аристократії тадемократії, що є античною концепцією поєднання принципів різних форм правління. Вона розрахована на тойже ефект, що й теорія розподілу влади в наш час – при всіх відмінностях, ідея змішаного правління і теоріярозподілу влади має певну концептуальну спільність: і в тому, і в іншому випадку йдеться про такуконструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі (началі), арозподілені між різними, взаємозрівноважуючими та взаємостримуючими началами –складовими частинамидержави. Вчені давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичнурозробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на наступних мислителів та їхнє значнемісце в історії політичних та правових вчень. Всесвітньо-історичне значення духовної спадщини античноїГреції, складовою частиною якої є сучасні політичні та правові вчення, зумовлене тим, що давньогрецькі
  5. 5. мислителі були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться не про ординарний внесокантичних греків в історію філософської, політичної та правової думки, а про створення ними фундаменту іформування ідей та концепцій у різноманітних сферах теорії та практики. Частково безпосередньо, частковочерез римських авторів головні політичні та правові ідеї, концепції і поняття давньогрецької теорії сталиосновою всієї європейської політичної та правової думки. Політична думка у Стародавньому Римі. Історія давньоримської політичної думки охоплює цілетисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життяСтародавнього Риму. Історію Риму прийнято ділити на три періоди – царський (754–510 рр. до н.е.),республіканський (509–28 рр. до н.е.) й імператорський (27 р. до н.е. – 476 р. н.е.). Початок римської політичноїдумки пов’язують з ім’ям Марка Туллія Цицерона, ідеї якого зазнали впливу Аристотеля і Полібія. Післязанепаду Римської республіки видатними представниками суспільно-політичних ідей Риму були римські стоїкиСенека і Марк Аврелій. Слід також зазначити, що римський період – це також розвиток ранньохристиянськихконцепцій держави, які розвивав Аврелій Августин. Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н.е.), знаменитий римський оратор, юрист і державний діяч в своїхчисленних працях, таких як «Про державу», «Про закон», «Про обов’язки», а також у практичній діяльностівиступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. Він визначав державу як здобутокнароду (res publica); народ – це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою щодо питань права іспільності інтересів, тому держава повинна мати загальний правовий порядок. Основну причину походженнядержави Цицерон, так само як Аристотель, вбачає у вродженій потребі людей жити разом, а держава виникаєпоступовим і природним чином з сім’ї як первинного осередку суспільства. Залежно від кількості правителів Цицерон виділяв три прості форми правління – царську владу, владуоптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Спотворені форми панування (тиранія одноосібнихволодарів або натовпу – охлократія, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Цицероном, формамидержави, оскільки в цих випадках відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу,відсутні спільні інтереси і загальнообов’язкове для всіх право. Під помітним впливом Аристотеля і особливоПолібія, Цицерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв’язку таєдності. Запобігти спотворенню держави може рівномірне розподілення прав, обов’язків і повноважень, якеможливе у випадку змішаної форми правління, зразком якої він вважав Римську республіку III – поч. II ст. до.н.е. В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема положенняЦицерона про правовий характер держави, про державу як справу народу і правове суспільство (спільність),про справедливість і правдивий закон, про громадянина як суб’єкта держави і права. Луцій Сенека (6–3 рр. до н.е. – 65 р. н.е.) є одним із основних представників римського стоїцизму,вважав, що неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грав роль того права природи, якомупідкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт, за Сенекою, це природна держава зісвоїм природним правом. Членами такої держави, за законами природи, є всі люди, визнають вони це чи ні.Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові для всього людського роду. Не відкидаючи рабства яксоціально-політичного інституту, Сенека також відстоював людську гідність раба і закликав гуманноповодитися з ним як з духовно рівним суб’єктом. Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121–180 рр.) учив,що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу.Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») –«однодумство», досягненню якого, за Марком Аврелієм, і служить стоїцизм. Римська політична думка характеризується також розвитком ранньохристиянських ідей. З самогопочатку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Протереальність життя була зовсім не такою, якою її бачили християнські пророки, і представники церквивипрацьовують свої бачення суспільства і держави. Родоначальником християнської філософії був АврелійАвгустин Блаженний (354–430), єпископ Гиппонский. Цей проповідник і християнський богослов створивавгустинізм – християнський неоплатонізм, який панував у західноєвропейській філософії й католицькійтеології до XІІІ ст., коли його було замінено християнським аристотелізмом Альберта Великого й ТомиАквінського. Найвідоміша теологічна й філософська праця Августина «Про град Божий», що складається з 22 книг,робить спробу охопити всесвітньо-історичний процес, зв’язати історію людства із планами й намірами Бога.Людська історія у його розумінні є боротьбою двох ворожих царств – світського миру (cіvіtas terrena абоdіabolі) і царства Божого (cіvіtas Deі), при чому він ототожнює Царство Боже, відповідно до його земної формиіснування, з римською церквою. «Град земний» і «град небесний» розвиваються паралельно, переживаючишість епох. Наприкінці шостої епохи громадяни «граду Божого» одержать блаженство, а громадяни «земногограду» будуть віддані вічним мукам. Августин стверджував, що майнова нерівність – неминуче явище соціального життя й безглуздо прагнутидо зрівняння багатств, нерівність буде існувати в усі століття земного життя людини. Але все-таки всі людирівні перед Богом і тому Августин закликав жити у світі. Держава – це покарання за першородний гріх, вона єсистемою панування одних людей над іншими, вона призначена не для досягнення людьми щастя й блага, атільки для виживання в цьому світі. Функції держави – це забезпечення правопорядку, захист громадян відзовнішньої агресії, допомога Церкві у боротьбі з єрессю. Августин поділяє війни на справедливі (ті, щопочалися з законних причин, наприклад з необхідності відбити напад ворогів) й несправедливі. Він вважає
  6. 6. прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігається втілена у праві справедливість іповага до релігії. На основі переваги «небесного граду» над «земним», Августин Аврелій доводив перевагу духовної владинад світською. Сприйнявши августинівське навчання, церква оголосила своє існування земною частиноюбожого граду, виставляючи себе як верховний арбітр у земних справах. Отже, сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а відСтародавнього Риму – принцип її розподілу. Особливо слід відзначити роль Цицерона, що стояв біля витоківюридизації поняття «держава». Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, апотім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого предтечу. Неоціненним є вклад Риму установлення системи європейського права. Коли в середині V століття до н.е. плебеї зажадали створенняписаного законодавства, у Грецію були направлені римські посланці для ознайомлення з грецькимзаконодавством, і особливо із законами Солона. Результати цього ознайомлення були використані прискладанні важливого джерела давньоримського права – знаменитих 3аконів ХII таблиць. Майстерно розробленев деталях безприкладною юриспруденцією класичного періоду, римське право було потім остаточно завершенев знаменитому зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана у VI столітті. З розвитком ремесла і торгівлі,включаючи міжнародну, відновлюється інтерес до римського права, яке починаючи з ХІІ ст. знову завойовуєЄвропу і стає основою всіх європейських правових систем, що діють і до сьогодні. Політичні доктрини Середньовіччя. Епоха Середньовіччя припадає на V–XVII ст., її поділяють наранньофеодальний період (кін. V – сер. ХІ ст.), етап розвитку феодального ладу (сер. ХІ – кін. ХV ст.), колиформуються централізовані станово-представницькі монархії і етап пізнього Середньовіччя (кін. XV – поч.ХVII ст.), в якому державність виступає переважно як абсолютна монархія. Політико-правова думка цього часунесе відбиток боротьби між церквою і світськими феодалами та монархами за панівну роль у суспільстві, якамала забезпечити основи стійкого порядку і оптимальну форму правління. Головним ідеологом римо-католицької церкви, яка проголошувала першість церковної влади, бувдомініканський монах, учений-богослов Тома Аквінський (Аквінат) (1225–1274 рр.), що виклав свої погляди упрацях «Сума теології», одна з частин якої присвячена законам (1266–1273 рр.), «Про правління государів»(1265–1266 рр.) і в коментарях до «Політики» і «Етики» Аристотеля. Тома Аквінський взяв за основуфілософію Аристотеля, зокрема вчення про «активну форму», що дає життя «пасивній матерії». Згідно зученням Томи, світ заснований на ієрархії форм: від Бога – чистого розуму до духовного світу і, нарешті, доматеріального, з яких вищі форми дають життя нижчим. На чолі ієрархії (землі і неба) стоїть Бог, що встановивпринцип підпорядкування нижчих форм вищим. Тому духовний світ очолюється папою як намісником Бога,піддані підкоряються царям і світським властям, раби повинні підкорятися панам. Тома Аквінський розробляє також вчення про закони і їх види. Узявши у Аристотеля поділ законів наприродні (очевидні) і позитивні (писані) Тома Аквінський доповнив його поділом на закони людські(визначають порядок суспільного життя) і божественні (указують на шлях досягнення «небесногоблаженства»). Людський закон, під яким Тома розумів діюче феодальне право, він розглядав як вираз вимогприродного закону, для забезпечення непорушності вимог природного закону необхідне примушення людей дочесноти шляхом застосування сили і страху покарання. Але людський закон не повинен суперечитиприродному, це означало, що правителі не повинні розпускати суспільство, забороняти життя, шлюб,дітонародження. Якщо правитель при встановленні своїх законів порушує природний закон, цьому потрібно підкоритися,хоча таких дій Тома не схвалює. Якщо ж закони правителів суперечать божественному закону, записаному уБіблії, то у таких випадках церква може позбавити влади тирана, його ж піддані звільняються від присяги.Правитель може виявитися узурпатором, тираном, і у цих випадках думка про законність походження івикористання влади правителя теж належить церкві, при чому світський владі підвладні лише тіла людей, алене їх душі. Верховна влада, в тому числі право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Теза проверховенство божественних, а по суті церковних, законів використовується Томою Аквінським дляобґрунтування теократичних домагань католицької церкви. Відтворюючи аристотелівську класифікацію форм держави (монархія, аристократія, політія – тиранія,олігархія, демократія), Аквінат інакше розуміє співвідношення правильних і неправильних форм – управильних формах існує законність (панування справедливості) і визнається загальне благо, у неправильних –ні. Тома Аквінський негативно ставиться до республіки, яку роздирають безлади, боротьба партій і угропувань,що прокладає шлях тиранії. Монархія найбільш природна форма правління, бо у світі царює один Бог, в тілі –одне серце, а в душі – один розум. Політико-правова концепція Фоми Аквінського – апологія західноєвропейського феодалізму з провідноюроллю католицької церкви. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Томи Аквінського, яке дісталоназву томізм і на сьогодні як неотомізм є офіційною доктриною римо-католицької церкви. Після смерті ТоміАквінському був наданий титул «ангельський доктор» («doctor angelicus»), а у 1323 р. під час понтифікату папиІоанна XXII, він був зарахований до лику святих. Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст,формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів, які прагнули до незалежності від феодалів,подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, заперечували втручання
  7. 7. церкви в державні справи. Інтереси цього прошарку суспільства теж знайшли своє ідеологічне обґрунтування.Його здійснив Марсилій Падуанський (бл. 1270–1342 рр.), ректор Паризького університету в 1324 р. у своїйнайвизначнішій політико-правовій праці «Defensor Pacis» («Захисник миру»), в якій він висунув ідеюнародоправства, яка випереджувала час на кілька століть. Тільки значно пізніше ця ідея знову знайшла своєвідображення в доктрині французького просвітника Руссо. «Захисник миру» складається з трьох трактатів. Упершому розвивається світська теорія держави, в другому викладаються погляди на суть і призначення церкви,у третьому – формулюються висновки. Марсилій спирається у своєму трактаті на раціоналістичне вченняАристотеля і концепцію єдиного розуму, він також неодноразово згадує Біблію як джерело Божественногозакону, а також праці Томи Аквінського і Августина Блаженного. Державу Марсилій розглядає відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устроюсуспільства. Держава – це світський інститут, який розвивається за власними законами, вона виросла з сім’ї, якпервинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов’язує і появуполітичної влади. Сувереном в державі є народ-законодавець, він створює закони держави, він призначає уряд (правителя) іконтролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контрольза тим, щоб закони переслідували загальну користь і справедливість. Виконавчі функції в державно-правовійконцепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йомупідзвітний. Головне завдання правителя – проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Якщо ж правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, то народ може покарати інавіть скинути його. За вченням Марсілія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може матирізний устрій, який обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом абовсім. Щодо форм держави, то Марсилій, як і Аристотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми,віддаючи перевагу виборній монархії, оскільки у такому випадку народ завжди зможе вибрати найкращого, тодіяк при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко. Держава досконала, якщо нею добре керують, має хороші закони, а також виконує функції, щозабезпечують підтримку миру, який у Падуанського виступає засобом для досягнення «громадянського щастя»,що здійснюється у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатисясвоєю діяльністю завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави і досягненню певного правовогопорядку. Під людськими законами Марсилій розумів правила, що регулюють людську поведінку і містятьнакази, заборони і дозволи, які наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічномуюридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають як приписи людської влади. Церква має бутивідокремлена від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й законибожественні, Марсилій стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Томудуховенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Каратипорушників божественних законів може лише Бог, який їх установив. Значення та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні.Його називали родоначальником всіх демократичних авторів нового часу та підкреслювали, що його знайбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової держави в новому розумінні, що він створивнове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних Отже, період політичної думки, що розглянуто в темі, вносить багато понять, визначень і концепцій.Міфологічні уявлення про державу і правителів змінюються раціоналістичним осмисленням проблемипоходження держави і законів, які в ній панують. Грецька політико-правова думка, представлена великоюкількістю мислителів, залежно від філософських поглядів її представників, надає державі ті чи інші функціїабо форму правління, при чому античні греки чи не вперше почали говорити про зміни форм правління іпричини, що ці зміни викликали. Грецькі поліси ввели у політичну сферу публічність влади, а римляни, чиї думкиформувалися під впливом грецьких авторів – її розподіл. Представники теологічних концепцій походженнядержави, використовуючи античні ідеї, обґрунтовували зверхність церковної влади над світською, а ідеологиміщанства – відділення церковної влади від світської і початки ідей народного суверенітету.Контрольні запитання і завдання 1. Складіть хронологічну таблицю з історії розвитку політичної думки античності і Середньовіччя з зазначенням епохи, персоналій, виникнення нових понять і основних концепцій. 2. У чому полягав зміст міфологічних концепції держави? 3. На які засади спиралась політична думка Конфуція? 4. Чому китайські мислителі мали різні підходи до застосування покарань? 5. Хто перший звернув увагу на проблемі бідності у державі? 6. Якою бачив Платон ідеальну державу? 7. У чому полягає відмінність політико-правових поглядів Платона і Аристотеля? 8. Хто з представників грецької політичної думки звертав увагу на зміну форм правління і якими причинами обумовлювалися ці зміни? 9. Що нового внесли у політичну думку представники римського періоду? 10. Хто з представників політичної думки говорив про змішані форми правління і в чому полягає суть даної концепції?
  8. 8. 11. У чому полягає відмінність філософських основ концепцій Августина Блаженного і Томи Аквінського? 12. Чому, на думку Томи Аквінського церковна влада має перевагу над світською? 13. Яке значення мав народ у Марсилія Падуанського? 14. Хто вперше запропонував відділити духовну владу від світської і чому? 15. Назвіть відомі Вам з теми концепції походження держави. 16. Перерахуйте форми правління, про які Ви дізналися з цієї теми і дайте їх коротке визначення. 17. Який вплив мають політичні вчення Стародавньої Греції на сучасний розвиток політичних теорій?Основна література 1. Основи політології: Навч. посібник. / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995. – С.25–40. 2. Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. В.Г. Кременя, проф. М.І. Горлача – Харків, 2001. – С.27–41. 3. Швидак О.М. Політологія. Практикум. – К., 2001. – С.24–35. 4. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002. – С.33-41.Додаткова література 1. Аристотель. Политика. Соч. в 4–х т. Т. 4. Кн. 4–6. – М., 1983 2. Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966. 3. Доватур А.И. Политика и полития Аристотеля. – М., 1965. 4. Мадісон В.В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 1996. 5. Нерсесянц В.С.Политические учения древней Греции. – М., 1979. 6. Степіко В.П. Політична думка стародавніх цивілізацій Сходу і Заходу // Історія розвитку політичної думки. – К., 1996. 7. Політологія у запитаннях і відповідях: Навч. посіб. / За заг. ред. К.М. Левківського. – К., 2003. 8. Семененко И.И. Афоризмы Конфуция. – М., 1987. 9. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ–І вв. до н.э. – М., 1977.

×