В роботі описується детальна картина політичних процесів кінця ХІХ – початку ХХ століття, пов’язаних з історичною долею України. Розкрито причини та наслідки застосування терористичних методів політичної боротьби радикальними силами, історію їх формування та наслідки такої діяльності в історії України.

1. 1
Міністерство освіти і науки України
Департамент освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації
Дніпропетровське територіальне відділення МАН України
Відділення : історія
Секція: історія України
ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В КІНЦІ
ХІХ – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Роботу виконав:
Григоренко
ОлександрМиколайович,
учень 11-А класукомунального
закладу «Навчально–виховний
комплексу «Загальноосвітнього
навчального закладу І-ІІ ступенівакадемічного ліцею №15» м.
Дніпрозержинська»
Науковий керівник:Руманова
Руслана Вадимівна, вчитель
історіїНВК-ДАЛ №15
Дніпропетровськ - 2014

2. 2
ТЕЗИ
Терористична діяльність в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ століття
Григоренко Олександр Миколайович
Дніпропетровське територіальне відділення МАН України.
Комунальний
заклад
«Навчально-виховний
комплекс
«Загальноосвітній
навчальний заклад І-ІІ ступенів – академічний ліцей №15» м. Дніпродзержинська», 11-А клас.
Науковий
керівник:
Руманова Руслана
Вадимівна, вчитель історії
та
правознавства НВК-ДАЛ №15.
В роботі описується детальна картина політичних процесів кінця ХІХ –
початку ХХ століття, пов’язаних з історичною долею України. Розкрито
причини та наслідки застосування терористичних методів політичної боротьби
радикальними силами, історію їх формування та наслідки такої діяльності в
історії України.
Мета дослідження - вивчити політичні процеси в Україні наприкінці ХІХ
– на початок ХХ століття, які супроводжувалися терористичною діяльністю з
боку їх учасників.
Актуальність дослідження історії терористичної практики політичних
партій кінця ХІХ – початку ХХ століття визначається складним та процесом
побудови правової держави. Завдання дослідження – визначити причини і
наслідки терористичної діяльності політичних рухів і партій на межі ХІХ-ХХ
століть в історичній долі України.
Висновок дослідження – практика застосування тероризму при вирішенні
політичних питань вкрай негативно відбився на історичній долі України. Саме
цим зумовлюється практичне значення ґрунтовного дослідження даної теми.

3. 3
ЗМІСТ
ТЕЗИ ______________________________________________________________2
ВСТУП ____________________________________________________________ 4
РОЗДІЛ І ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НАРОДНИКІВ ________________ 6
РОЗДІЛ ІІ ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СОЦІАЛ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ__ 11
РОЗДІЛ ІІІТЕРОР АНАРХІСТІВ______________________________________15
ВИСНОВКИ ______________________________________________________ 23
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ________________________________ 27
ДОДАТКИ_________________________________________________________28

4. 4
ВСТУП
Тероризм - це метод, за допомогою якого організована група або партія
прагне досягти проголошених нею цілей переважно через систематичне
використання насильства. Поняття "тероризм" і "терорист" з'явилися в кінці 18го століття. Якщо вірити одному французькому словнику, якобінці часто
вживали це поняття усно і письмово щодо себе - і завжди з позитивним
відтінком.
Проте вже в ході Великої французької революції слово "терорист" стало
носити образливий зміст, перетворившись на синонім "злочинця". Згодом
термін набув більш розширене тлумачення і став означати всяку систему
правління, засновану на страхові. Потім, до недавніх пір, слово "тероризм",
вживалося дуже широко й означало весь спектр різних відтінків насильства.
Тероризм — явище універсальне і мало залежить від культурноцивілізаційних особливостей того чи іншого суспільства і навіть від рівня його
розвитку. Аби переконатися в цьому, достатньо подивитися на розгул
тероризму в певні історичні періоди в різних, серед них і розвинених, країнах.
Можна згадати, що ще французькі соціалісти другої половини XIX ст.
культивували ідею вчинку, подвигу в ім'я боротьби за соціалізм — інакше
кажучи, ідею терору. Потім її підхопили російські народовольці та есери.
Результатом була загибель наприкінці XIX — на початку XX ст. приблизно 10
тисяч осіб. Ці криваві події охопили як політичні центри Російської імперії, так
і в підконтрольних їй губерніях, у тому числі й у тогочасній Україні. Потім
ідею терору, щоправда, не індивідуального, а колективного і державного,
підхопили більшовики. Добре відомо, як вони це робили і до яких страшних
масштабів жертв це призвело.
Актуальність дослідження історії терористичної практики політичних
партій початку ХХ століття визначається процесом побудови правової держави
та її основних елементів, зокрема таких як ідеологічний плюралізм та

5. 5
багатопартійна система. Динамізм соціальних, політичних та економічних
процесів в Україні сприяв розвитку, і створенню та зміцненню партійної
системи в країні. З появою багатопартійної системи Україна отримала суттєві
зміни в процес демократизації суспільства. Політичні партії стають основними
носіями демократичних та цінностей. На даний момент роль політичних партій
у розвитку суспільства не викликає сумніву.
Досліджуючи проблему терору і тероризму в Україні, найчастіше беруть
до уваги тільки ті українські землі, які входили до складу Російської імперії.
Українські землі у складі Австрійської імперії ( Австро - Угорщини ) практично
не знали державного терору і тероризму. Хоча в окремих випадках як дії
австрійських землевласників та представників влади, так і представників
народного руху мали в сучасному визначенні терористичний характер. Доказ
тому – діяльність багаточисленних народних месників та боротьба цісарського
уряду проти селянського руху. Проте фактично з явищами терору і тероризму
українці познайомилися пізніше – у XIXстолітті.
Мета дослідження – вивчити політичні процеси вУкраїні наприкінці ХІХ
– на початку ХХ століття, які супроводжувалися терористичною діяльністю з
боку їх учасників.
Об’єкт дослідження - історія терору і тероризму в Україні, надзвичайно
складна і багатопланова. Але вона чітко поділяється на періоди. «Довге» ХІХ
ст. - це в українській історії головним чином століття тероризму, «коротке» ХХ
ст.. - століття терору. Причини такої закономірності лежать на поверхні.
Самодержавна Росія, у складі якої перебувала основна частина територій
України, не користувалася методами залякування своїх підданих. Щоб
прищепити повагу до законів, їй досить було традиційних структур адміністративних, судових, релігійних, освітніх тощо. Державна влада до 1917
р., як правило, не втручалася в повсякденне життя населення. Вона не ставила
перед собою завдань змінити суспільство.Дослідники українських політичних

6. 6
рухів однозначно стверджують, що національне політичне життя перебувало
під впливом російської політичної думки. Д. Дорошенко, зокрема, зазначав, що
представники української інтелігенції кінця 1890 х р. «хоч і належали до нового
покоління ..., уже захопленого певним національним підйомом, ... все ж були
виховані в дусі загальноросійських радикальних і соціалістичних ідей та
поглядів, що з непереможною силою впливали на найсвідоміших і
найактивніших українців». Не дивно, що підривна діяльність проти державного
ладу Російської імперії втягувала в себе українських активістів(1.). Тож
Україна, будучи епіцентром ідеологічної боротьби наприкінці ХІХ ст. – на
початку
ХХ ст., стала осередком терористичної діяльності.
Отже,
завдання
дослідження
–
визначити
причини
і
наслідки
терористичної діяльності політичних рухів і партій на межі ХІХ-ХХ століть в
історичній долі України.
Методи дослідження – пошукова робота, опрацювання історичних
літературних джерел. В якості інформаційної основи були взяті ґрунтовні
дослідження з історії України, революційного руху в Україні та Росії,
економічного та політичного життя українських земель у складі Російської
імперії. Практична значимість дослідження заключається в визначенні причин
та наслідків діяльності деструктивних політичних сил в історії України, їх
вплив на поточні історичні процеси. Робота має наступну структуру: опис
терористичної діяльності руху народників, партії соціал-революціонерів,
анархістських організацій. Підсумовують її висновки та додатки – хронологічна
таблиця подій, пов’язаних з тероризмом у вказаний період.

7. 7
РОЗДІЛ І
ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НАРОДНИКІВ
У70-х p. XIX ст. в Україні загострюється соціальна боротьба на селі. В
даний час поміщики розмежували землі, забираючи собі кращі, a селян
витісняючи
на
«пісочок»,
тобто
землі,
малопридатні
для
ведення
сільськогосподарської діяльності. Селяни ж вимагали загального перерозподілу
землі на свою користь.
Виразником
волі
темного
селянства
стала
передова
різночинної
інтелігенції, яка об'єднувалася для боротьби в таємні революційні організації.
Учасники цього руху отримали назву народників, тому що вони йшли в село, «в
народ», щоб підняти селянство на масовий виступ проти самодержавнопоміщицької деспотії.
Головною революційною силою народники вважали селян, а очолити їх у
боротьбі мали «герої»-інтелігенти. Промислових робітників вони вважали теж
селянами, які тимчасово працюють в місті. Народники були переконані, що
капіталізм у Росії розвиватися не буде і для неї випадковим явищем. Основою ж
майбутнього соціалізму вони бачили селянську общину з її круговою порукою.
Однак, за своїм складом народництво було неоднорідним. У народницькому
русі поступово виділилися три напрямки: бунтарський, пропагандистський і
змовницький.
Народницький рух мав «всеросійський» характер і не враховував
національних особливостей. Народники насамперед хотіли зробити революцію,
а вже потім, вирішити назрілу національне питання.Найвідомішою серед
народників стала створена в 1876 p. y Петербурзі таємна організація, що згодом
отримала назву «Земля і воля».
В Україні діяв ряд народницьких гуртків всіх трьох напрямків. Центром
народницької пропаганди став Київ, де працював гурток М.В. Чайковського

8. 8
(філія), що виник і базувався в Петербурзі. У 1873 р. в Києві був організований
народниками-бунтарями у складі 30 осіб гурток «Київська комуна».Велику
роль серед народників в Україні грали брати Жебуньови. Їх гурток працював на
Чернігівщині. Народницькі гуртки існували також в Одесі, Харкові, Херсоні,
Полтаві, на Поділлі.
На Київщині своєю діяльністю особливо відзначилися такі відомі
народники, як Я.Ф. Степанович і Л.Г. Дейч. Вони стали організаторами так
званої «Чигиринської змови» (1876-1877), під час якої підривні діячі
використали наївність та невігластво селянських мас для здійснення власних
політичних планів.
Переконавшись під час «ходіння в народ», що селяни ще повні
царистських ілюзій, надій на те, що «добрий цар» дасть їм землю, народники
вирішили готувати селянське повстання від імені самого царя.Я. Стефанович
встановив зв'язок з селянами Чигиринського повіту на Київщині і в 1875 р.
поселив там свою групу народників і почав підготовку повстання. Видавши
себе за селянина, Стефанович домігся, щоб селяни послали його ходоком до
царя. Через деякий час він повернувся з уявною «царською грамотою», нібито
отриманої від імператора. У «царській грамоті» звучав заклик до створення
повстанської армії та підготовки збройного виступу. Селяни, повіривши в
«царську грамоту», почали записуватися в організацію під назвою «Таємна
дружина». Збираючись на таємні зустрічі, учасники дружини обговорювали
плани повстання.
Однак, у 1877 р. «Таємну дружину» викрили, а учасників заарештували.
Селянських ватажків (Кузьму Прудкого, Михайла Ґудзя, Лазаря Тененка) було
засуджено до 12 років каторги. Організаторам змови - Стефановичу, Дейчу і
іншим - загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці, а незабаром
і емігрувати за кордон. Ця невдача остаточно переконала народників в
неможливості підняти велике повстання селян, в слабкості всього руху.

9. 9
Селянам стало зрозуміло, що лідери народовців їх фактично обдурили та
підставили. Вони розчарувалися в народницькому русі, а багато представників
інтелігенції розпочали критику народників: російської, яка викрила їх сутність
політичних аферистів, та української, яка, окрім цього, критикувала їх байдуже
ставлення до національного питання.
Побачивши, що «ходіння в народ» з метою революційної агітації серед
селян не принесло бажаних результатів, переконавшись, що селяни за ними не
тільки не йдуть, але часто і видають жандармам, народники вирішили вести
збройну політичну боротьбу з царизмом шляхом терору, спираючись на власні
сили. Організація народників «Земля і воля» розпалася на дві течії - «Чорний
переділ», керівники якої залишилися на позиціях пропаганди соціалістичної
революції,
і
«Народна
воля»,
учасники
якої
перейшли
до
тактики
індивідуального терору як засобу здійснення соціального перевороту.
Продовжуючи агітаційно-пропагандистські традиції, чорнопередільці, які
діяли
в
Україні,
в
1880-х
p.
організували
у
Києві
нову
групу
«Південноросійський робітничий союз». До його діяльності долучили ся
близько тисячі робітників «Арсеналу» та інших підприємств. «Союз» проводив
за містом масові сходи, на якій йшлося про шляхи політичної боротьби, про
розправу з жорстокими підприємцями та їх чиновниками. «Союз» придбав
нелегальну друкарню і публікував листівки. І проіснував він менше року: після
арешту керівників розпався.
Народовольцями були організовані замахи на царя Олександра II, на
київського генерал-губернатора Черткова, капітана жандармів Судейкіна та
інших царських чиновників.Активними учасниками «Народної волі» були
вихідці з України Андрій Желябов і Микола Кибальчич. А. Желябов народився
в Криму в сім'ї кріпака. Навчаючись в Одесі в університеті, брав участь у роботі
гуртка народників. Згодом вступив в організацію «Земля і воля», а після її
розпаду - до «Народної волі». Їм були організовані терористичних актів, у тому

10. 10
числі і замаху на царя в Олександрівську та Одесі.Його товариш по організації
М.І. Кибальчич вів революційну пропаганду і боротьбу в Київській і
Чернігівській - своїй батьківщині. Він був високоосвіченою людиною, навчався
в Інституті інженерів шляхів і Медико-хірургічної академії. Йому належить
проект першого в світі літального апарату з реактивним двигуном.
1 березня 1881 народовольцями нарешті вдалося вбити Олександра II.
Але бажаних змін не відбулося. Просто одного царя змінив інший,державний
лад Російської імперії зберігся. Самих же учасників замаху (А. Желябова,
С. Перовської, М. Кибальчича та інших) за вироком царського суду
стратили(2.).Олександр ІІІ, наступник убитого царя, створив організацію для
боротьби з народовцями – своєрідний прототип «ескадронів смерті». Це –
загадкова організація «Священна дружина», заснована в 1881 році(3.)
Діяльність народників довела як загрозу для громадської безпеки
фанатиків-радикалів, так і відносно низьку ефективність їх діяльності. Адже у
спробах виправити недоліки існуючого ладу терористи ніколи не гарантують
стабільності та миру. Їх середовище – насилля, а їх декларована турбота про
простих людей часто-густо є облудою. Людиноненависницьку сутність
терористів вміло викрив прокурор М.Муравйов на судовому засіданні у справі
убивць Олександра ІІ: «Коли люди плачуть, Желябови сміються». Та саме
досвід народницьких організацій дав поштовх для розвитку терористичних
методів у політиці, які й надалі зачіпатимуть політичне життя України.

11. 11
РОЗДІЛ ІІ
ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СОЦІАЛ-РЕВОЛЮЦОНЕРІВ
Останні 15 років ХІХ ст.. Російська імперія прожила без гучних
терористичних актів. Після спроби вбивства в1887 р. Олександра ІІІ, який
фактично розгромив «Народну волю», тероризм втратив у суспільстві ореол
дієвого героїзму і вже не сприймався як можливість для революціонерів
вписати свої імена в історію тираноборства, стати для наступних поколінь
прикладом боротьби із самодержавством та пошуку шляхів побудови
справедливого суспільства.Однак існували численні революційні гуртки з
різними назвами, людьми, які до них входили, та діаметрально протилежними
програмами. Зрештою, усі вони боролися проти царизму, прагнули виплеснути
свої емоції на владу, усталені порядки й закони. Шукаючи та обираючи свої
шляхи для досягнення накреслених цілей, нове покоління враховувало досвід
попередників, пристосовуючи його до нових умов. Найбільш яскравим для
борців із самодержавством у цьому плані були народники. Їхніми прямими
послідовниками стали соціалісти - революціонери. В умовах пожвавлення
суспільно - політичного життя наприкінці ХІХ ст.. у 1897 р. на з'їзді у Воронежі
київської, полтавської, харківської, петербурзької та воронезької нелегальних
народницьких груп виникли Південна партія есерів, а також Південна група
соціалістів - революціонерів. У 1899 колишній студент Київського університету
Г.Гершуні заснував у Мінську «Робітничу партію політичного визволення
Росії», яка мала групи у Петербурзі, Катеринославі, Житомирі, Бердичеві та
низці міст Білорусії. Ці організації разом з «Аграрно-Соціалістичною лігою»
об'єдналися наприкінці 1901 р. у Всеросійську партію соціалістів –
революціонерів(4.).
Наступники народників революціонерів проголосили себе соціалістамиреволюціонерами, приймаючи і розвиваючи політичну програму своїх
попередників.

12. 12
Українське політичне життя у перше десятиріччя ХХ ст. перебувало під
значним впливом російської революційної думки. Наявність російських течій у
політичному русі України пояснюється не лише напливом на її територію
великої кількості російських культурних сил і не лише русифікацією частини
української інтелігенції, але й переходом багатьох свідомих українських
політичних діячів у російські партії з метою ліквідації самодержавства. Вони
сподівалися, що встановлення демократичних свобод у Росії автоматично
приведе до національного відродження українського народу. Н. ПолонськаВасиленко пояснювала: «Зневірившись у можливостях чогось досягти
легальною культурницькою працею ... сподіваючись, що політична свобода в
Росії принесе волю й українському народові, вони йшли в російську
революційну партію». Потребу вступати в російські партії можна пояснити ще
й тим, що «українська національна течія в загальному громадському житті
пливла дуже маленьким, ледве помітним, струмочком»(5.).
Представники революційних партій збиралися в школах, приватних
будинках, кожного разу змінюючи місця зборів. Які соціал-демократи, соціалреволюціонери мали зброю, яку тримали в себе деякі офіцери, що приєдналися
до революційної діяльності. Есери були задоволені своєю популярністю в
солдатському середовищі 2 / 3 з яких були селянами за походженням.
Ремісники з міст та селищ були також соціальною базою партії. Есери кожного
разу
коли
їм
випадала
можливість
намагались
продемонструвати,
використовуючи для цього соціалістичні гасла, що їхні цілі та інтереси
збігаються з інтересами народу.
«Союз моряків партії соціалістів-революціонерів» поширив в одеському
порту відозву «Матросам від матросів». У ній формулювалися вимоги, які
пропонувалися підтримати страйкарям, а також містився заклик вести боротьбу
за політичні свободи - свободу зборів, спілок і робітничих кас, а врешті-решт і
за повалення самодержавства. Так, у відозві підкреслювалося: «Твердо
пам'ятайте, що, повставши проти капіталістів, ви разом з тим повстали проти

13. 13
царя та його уряду». Звичайно, каральні органи царизму непокоїло
розповсюдження подібних відозв на суднах комерційного флоту. «Серед
матросів,- стурбовано повідомляло в ті дні одеське охоронне відділення,агітація не вщухає»(6.) .Були есерівські групи і у селах Бортнянського повіту -Шаповалівці (М. Ященко, О. Савченко-Більський, Я. Бондаренко та ін.),
Великій Загорівці (В. Гаркавий, О. Іванченко, Д. Оліфер та ін.), Івангороді (С.
Горбик, П. Лях, Є Турчин та ін.). Починають з'являтися гуртки есерівського
спрямування і у війську. Їх засновником був М. Шаповал, який служив у
війську. Навесні 1904 р. він отримав значну частину літератури, насамперед
видань
РУП,
і
розповсюджував
їх
разом
з
гуртком
«соціалістів
-
революціонерів» у військових таборах під Чугуєвом. Після розкриття гурток
припинив
своє існування,
закопати(5.).З
1904
р.
а
літературу члени
починається
виникнення
гуртка
змушені
українських
були
соціал-
революційних гуртків по селах. До революційної роботи залучаються селяни,
що складали основну рушійну силу у світогляді есерів. У Харкові діяла соціалреволюційна українська організація робітників (робітничий гурток) під назвою
―Харківська вільна громада української революційної партії‖. Гурток займався
розповсюдженням нелегальної літератури серед робітників. Головою гуртка в
1904 р. був Іван Мішин, що фактично організував роботу гуртка [7.].
У цей час у Сімферополі виник невеликий гурток з українців, які
називали себе українськими соціал-революціонерами. 1905 р. виник подібний
гурток в Одесі. Це були лише початки організації, і чогось певного,
скристалізованого не було.
1906 р. діяльність цих гуртків починає поширюватися, і робляться спроби
утворити українські гуртки есерів по різних селах. Так, заходами одного з
членів Сімферопольського українського есерівського гуртка утворилась
невеличка група з селян с. Великі Михайлівні Мелітопольського повіту. Коли
виник конфлікт між українськими та російськими есерами у Сімферополі,

14. 14
українські соціал-революціонери зблизилися з татарськими соціалістами, які
підтримали українців.
Восени 1906 р. заходами членів українського соціал-революційного
Сімферопольського гуртка виникли відділення серед робітників, а також в
тісній співпраці з Київським гуртком утворились філії по селах Чернігівської,
Волинської, Подільської губерній.
Отже, можна сказати, що соціальна база політичних партій початку ХХ
ст. значно залежала від її програмних положень. Тому, досить часто, з метою її
розширення політичні діячі звертаються до соціалізації власних доктринальних
положень, забуваючи про першочергову мету. Щодо структури нових
політичних утворень на підконтрольній Росії частині України початку ХХ ст.,
то в основному партії складалися із значної частини місцевих організацій, які
іноді не зовсім точно відображали головну лінію партії.

15. 15
РОЗДІЛ ІІІ
ТЕРОР АНАРХІСТІВ
В політичному спектрі Росії анархічний рух знаходився в далекому
лівому
куті.
В
якості
соціально-політичного
напрямку
соціалістичної
орієнтованості анархізм з'явився в середині ХІХ ст. маючи за ідеологів
німецьких
філософів
Макса
Штірнера,
П'єр-Жозеф
Прудона,
відомих
російських анархістів Петра Кропоткіна і Михайла Бакуніна. Центральним
постулатом анархізму полягав у ліквідації всіх форм державної влади які
суперечили ідеям людської свободи.
Перші групи анархістів з'явилися в Росії навесні 1903 року і до кінця того
ж року вже існували 12 організацій в 11 містах Росії. За короткий час
виділились три центри анархічного руху - Білосток, Катеринослав, Одеса. У
період першої російської революції число анархістських груп в країні
збільшилось з 125 в 1905 році до 255 у 1907 році які діяли у 180 містах і селах
Російської імперії. Анархістські організації мали специфічну організаційну
структуру. Переважали невеликі групи (від 3-6 до 30 членів) але існували і
організації з пропорціями (федерації) які мали в своїх рядах значну кількість
членів (від 80-90 до 150-200 чоловік). Анархістські організації мали велику
мережу гуртків, організовуючи "зустрічі" для різних соціальних категорій.
Федерації анархістів з високим інтересом населення були в містах Білосток,
Житомир, Катеринослав, Одеса. Соціальна база анархічного руху була
представлена: ремісниками, торговцями, селянами, частиною інтелігенції, а
також незначною групою робітників, незадоволених існуючою державною
владою і з розпливчатими уявленнями про шляхи та засоби боротьби.
Переважали зокрема представники області обслуговування: шевці, кравці,
м'ясники, кожум'яки та інші. Такі об'єднання в основному були на південному
сході та півночі Росії на демаркаційній лінії розселення євреїв. В анархістських
організаціях майже не було представників дворянства, чиновників, купців,

16. 16
почесних громадян. Революція 1905-1907 років сприяла перетворенню поточної
теорії анархістів в політичний фактор російської дійсності.
У російському анархізмі утворились три основних напрями: анархокомуністи - послідовники Кропоткіна; анархо-синдикалісти та анархоіндивідуалісти. Кожен з них мав свою область дії та друкований орган.
Хвиля терору, яка в той час поширилася в Російській імперії, захопила і
страйкуючих матросів цивільного флоту. Але змін до кращого терор не
приносив.
Навпаки,
створював
у
суспільстві
хаос,
породжував
стан
громадянської ненависті, вів до зміщення моральних цінностей та моральної
деградації. В 1907 р. соціал-демократична газета «Вперед» досить точно
відзначила, що експропріації та терор були «лише анархічним проявом класової
злоби та помсти»
Фактично
вперше
до
організаційної
діяльності
серед
команд
Чорноморського флоту у той час вдалися і представники анархістів. Треба
відзначити, що ще на початку 1906 р., затвердившись у робітничих організаціях
Одеси,
анархісти-синдикалісти
створили
досить
численну,
так
звану,
Південноросійську групу, яку очолив Д.І. Новомирський (Я.Кириловський).
Пропаганду ж своїх поглядів серед судноробітників, анархісти наполегливо
вели з часу відкриття «Реєстрації». В створеному ними гуртку матросів
переконували в необхідності бойкотувати всі легальні організації, здійснювати
акти економічного терору, руйнувати майно пароплавних компаній.
Під час виступу в торговельному флоті співчуття та прихильне ставлення
серед страйкуючих команд анархісти завойовували своїми без компромісними
діями, боротьбою з штрейкбрехерами. їхній популярності сприяла також
матеріальна допомога, яку вони надавали судноробітникам. Вважаючи, що
«ситим
судновласникам
набагато
легше
витримувати
страйк,
ані
ж
напівголодним морякам», одеські анархісти знаходили кошти шляхом цілої
низки експропріація і «регулярно постачали їх страйкуючим» . Прикладами

17. 17
таких ексів може бути поширена в той час практика розсилки анархістами від
імені своєї організації так званих мандатних листів до приватних осіб - купців,
лікарів, адвокатів з вимогами під загрозою розправи, передавати «на справу
революції» значні грошові суми, а також здійснений ними напад на артільника
Ространсу і викрадення в нього 4500 крб. Через анархістів у страйкову касу
надходили кошти від робітників одеських підприємств, у тому числі, заводу
Гена.
Треба відзначити, що кожне із лівих політичних угрупувань, зокрема і
есери, пропонували морякам свої засоби боротьби. І якщо спочатку ідеї
неонародників щодо необхідності «бойової тактики», не набули особливого
поширення в матроському середовищі, то згодом невдалий перебіг подій
страйку, неможливість перервати рух пароплавів, змінили становище. Заклики
Д.Новомирського про те, що «єдиним засобом зробити тиск на акціонерів, а
також підняти настрій серед страйкуючих моряків - було почати широку
терористичну боротьбу», поступово набували все більшої підтримки. За
допомогою терору анархісти та соціалісти-революціонери сподівалися залякати
буржуазію, примусити підприємців задовольнити вимоги суднових команд.
Окрім того, в терористичних актах у морському транспорті вони вбачали і
ексцитативну, тобто, агітаційну роль, вважаючи, що саме таким чином зможуть
підштовхнути страйкарів до активних, наступальних дій.[6.]
Авангард у подібній агітації серед моряків спочатку вели соціалістиреволюціонери. Зокрема, цьому сприяв той факт, що членами страйкому у
порту були есери П. Вітязєв та П. Сулимовський. Так, останній наполегливо
доводив страйкарям: «Якщо ми почнемо підривати та нівечити пароплави...,
завдаючи величезні збитки вогнем та динамітом, то судновласників примусимо
виконати наші вимоги» . Врешті-решт, без згоди на то страйкому.
неонародники вирішили дати морякам приклад «рішучих дій».

18. 18
5 грудня 1906 р. матрос-анархіст О. Лаврушин, за сприяння П.
Сулимовського,
встановив
у
кубрику
пароплава
Руського
товариства
«ИмператорНиколай II», який опісля повернення з олександрійського рейсу
залишила команда, вибуховий пристрій. Як згадували сучасники, на пароплаві,
який стояв у Карантинній гавані, «о восьмій вечора раптом пролунав сильний
вибух. Піднявся величезний стовп пару, який на деякий час закрив значну
частину набережної. В порту все заціпеніло. Всі житлові приміщення та
крамниці наглухо зачинилися... На очах присутніх пароплав почав повільно
занурюатися у воду» . Внаслідок вибуху на судні були поранені два механіка та
матрос.
Знищення трьох суден не задовольнило анархістів. Було вирішено
підірвати ще декілька пароплавів. Правда, реалізовувати ці плани бойовикам
ставало все важче і важче. Треба відзначити, що після попередніх вибухів на
суднах, одеський порт посилено охоронявся поліцією та чорносотенцями.
Більш того, за наказом одеського генерал-губернатора, для охорони гавані з
моря були залучені військові катери, які «крейсерували протягом ночі, з 5
годин вечора до 7 годин ранку» . Всіх хто прямував у порт до пароплавів
пильно оглядали, «навіть жінок безцеремонно і ретельно обшукували
«союзники» . Не менш ретельно продивлялися і вантаж. «Усі пакунки пильно
переглядаються»,- писала в грудні 1906 р. київська газета «Рада». Однак всі ці
заходи безпеки не змогли зупинити анархістів.(5.292 - 295.)
Анархісти-комуністи визначили собі за мету розпочати боротьбу із
моряками-штрейкбрехерами. Саме цим і зайнялася одеська бойова організація
анархістів-комуністів,
до
якої
належали
матроси
комерційного
флоту
В.Федоров (походив з міщан Корсуня), В.Титов (міщанин Звенігородського
повіту Київської губернії) та Ф.Луполовський (виходець з Могильовської
губернії). В серпні 1907 р. пристав портової поліцейської ділянки сповіщав ЖУ
Одеси, що на деякі з пароплавів РТПіТ почали з'являтися невідомі і «вимагати
від адміністрації звільнити з служби тих старих службовців, які несли службу

19. 19
під час страйку суднових команд, пропонуючи брати на їхнє місце інших, за
їхньою вказівкою» .
Члени бойової групи підготували листи в яких, звертаючись до окремих
судноробітників і вказуючи, що їх вважають штрейкбрехерами, вимагали або
«негайно залишити пароплав, або внести по 15 крб. З кожного на користь
організації. Окрім того у вересні 1907 р. декілька капітанів комерційних суден
отримали мандати з печаткою місцевої групи анархістів-комуністів. Під
загрозою смерті, від них вимагали «звільнення з пароплавів матросів, які під
час останнього страйку у флоті, грали роль штрейкбрехерів»[5.300]
Практикувалися
індивідуальні
«експропріації»,
метою
яких
було
грабувати підприємців, звичайних торгівців. До обраної «жертви» надсилався
лист, у якому зазначені умови, час, місце передачі грошей.
Варто зазначити, що подібні «експи» були часто - густо звичайним
грабунком, не маючі нічого спільного із політичною боротьбою. У середовищі
анархістів виникали групи кримінального характеру, які користувались
ідеологічним положенням, маючі на меті лише кримінальні амбіції.
Відомим терактом стало вбивство 18.09.1911 року в Києві прем’єрміністра
Російської
імперії
Петра
Аркадійовича
Столипіна,
здійснене
терористом Дмитром Богровим. Ще будучи учнем 5-6 класу гімназії, тобто в
1902-1903 роки, Богров зблизився з гимназическими гуртками середніх
навчальних закладів і почав цікавитися політикою. До часу закінчення гімназії
та вступу в університет у 1905 році він був переконаним соціалістомреволюціонером лівого спрямування. Він входив до групи марксистів,
прихильників
самою
рішучою
тактики
боротьби,
був
пов'язаний
з
революційними виступами, експропріаціями, терористичними актами. Роботи
теоретиків анархізму - Кропоткіна і Геклю - стали його настільними книгами, у
Бакуніна він шукав керівництва для подальшої практичної діяльності. В грудні
1906 року Дмитро Богров примкнув до групи анархістів-комуністів, і хоча в

20. 20
1909 році припинив підпільну революційну роботу в цій групі, однак за своїми
переконаннями він до фатального кінця залишався анархістом. Анархізмкомунізм ставив собі за мету звільнення людської особистості від усякого
насильства і примусу, що накладається на нього ззовні, як члена суспільства.
Для досягнення своїх цілей анархісти використовували будь-які методи «якщо
злочини вчинені в інтересах революційного справи, то ми їх схвалюємо,
незалежно від того, подобаються нам окремі подробиці чи ні». За своє недовге
життя Дмитру Богрову неодноразово доводилося брати участь у терористичних
виступах. У своїх свідченнях слідчому з особливо важливих справ В.І. Фененко
від 2 вересня 1911 року Богров заявив «Ще в 1907 році у мене зародилася думка
про вчинення терористичного акту у формі вбивства кого-або з вищих
представників уряду, така думка є прямим наслідком моїх анархічних
переконань». Одночасно з революційною роботою Богров, як це виявилося
після події 1 вересня 1911 року, вів боротьбу на зовсім іншому фронті. Із
зіставлення показань Богрова на досудовому слідстві, з показаннями
начальника Київського охоронного відділення Кулябко видно, що Богров
вперше з'явився до Кулябко з пропозицією своїх послуг в середині 1907 року.
За офіційною довідкою Київського охоронного відділення про співробітника
Аленського значиться наступне : «За звітами Київського охоронного відділення
серед працівників цього відділення з лютого 1907 року по березень 1910 року
складався з анархістів-комуністів «Аленський» (умовна кличка, дана Богрову).
Отримував 100 рублів на місяць». Всі дослідники справи Дмитра вважають
зовсім нез'ясованим, з яких причин він вирішив зав'язати відносини з
охоронним відділенням - у грошах він не потребував, але тоді що його
штовхнуло на цей малоприємний в естетичному відношенні крок На
попередньому слідстві Богров не заперечував, що використовував охоронне
відділення для вчинення терористичного акту, - він скористався наданою йому
довірою, щоб мати можливість бути в курсі пересувань Столипіна у справах
служби. З цією ж метою Богров запропонував свої послуги, також в якості
агента, начальника Санкт-Петербурзького охоронного відділення Фон-Котену,

21. 21
але той відразу здогадався, що має справу з певним провокатором, і тому
відхилив його послуги. Коли Богров дізнався, що під час Найбільших
урочистостей у Києві буде також і Столипін, то він знову звернувся до
начальника
Київського
охоронного
відділення
полковнику
Кулябко
з
пропозицією своїх послуг та зазначенням, що ніби йому особисто відомі ті
особи,
які
припускають
вбити
Столипіна.
Напередодні
1
вересня
Богровотримав від начальника охоронного відділення квиток в Купецький
театр, де повинен був бути і Столипін. «Під час другого антракту... - розповідав
Дмитро Богров, - я пройшов у проході партеру, де між кріслами наблизився до
Столипіну на відстань 2-3 кроків. Біля нього нікого не було, доступ до нього
був абсолютно вільний. Револьвер, браунінг, виданий в охоронному відділенні,
знаходився у мене в правій кишені штанів... я прикрив його театральною
програмою. Коли я наблизився до Столипіну на відстані 2 аршин, я швидко
вийняв револьвер з кишені і, простягнувши руку, зробив два постріли, і, будучи
впевнений, що потрапив у Столипіна, повернувся і пішов до виходу, але був
схоплений публікою і затриманий». Поранений прем'єр повернувся до ложі, в
якій перебував цар, і перехрестив її тремтячою рукою. Потім неквапливими
рухами він поклав на оркестровий бар'єр кашкет і рукавички, розстебнув
сюртук і звалився в крісло. Його білий кітель швидко почав наповнюватися
кров'ю. Коли Столипіна віднесли в одну з кімнат театру і нашвидку перев'язали,
з'ясувалося, що від миттєвої смерті його врятував хрест святого Володимира, в
який потрапила перша куля. Вона розтрощила хрест і пішла в бік від серця. Але
все ж цією кулею були пробиті грудна клітка, плевра і печінку. Інше поранення
було не настільки небезпечним - куля пронизала кисть лівої руки. Лікарі
розпорядилися помістити пораненого прем'єра в клініку доктора Маковського.
Агонія Столипіна тривала 4 дні. При допиті перед стратою на питання, чи не
думав він під час Найбільших урочистостей убити царя, Богров твердо відповів
«ні», так як вбивство государя могло викликати єврейський погром. Але
головним мотивом вбивства було саме те, що Столипін, на його думку, був тим
державним діячем, який шляхом реформ і поліпшення становища селян і

22. 22
робітників позбавляв соціалістів можливості вести пропаганду проти існуючого
ладу, і соціалісти не могли захопити владу. Вбивство государя, на його думку,
не дало б ніяких результатів, так як Столипін - настільки великий державний
діяч, що і при іншому царі все одно провів би всі реформи, придушив би всі
спроби до революції і ще більше зміцнив би державно-монархічний лад. 9
вересня 1911 року в будівлі «Косого каноніра» Київської фортеці відбувся
військовий суд над Дмитром Богровим. Від захисника він відмовився. Богров
був засуджений до смертної кари. Вирок суду був виконаний у ніч з 11 на 12
вересня 1911 року на так званій Лисій Горі, в районі Київської фортеці.
Зрештою чорно-біле бачення світу, яке намагалися прищепити радикали,
пропаганда ненависті до пануючих класів не приносила із собою нічого
доброго. Досягти за її допомогою позитивних результатів, побудувати саме на
ній своє благополуччя, як засвідчила практика початку XXст., ніколи не
вдавалося. Отже, багато в чому саме зусиллями політичних партій та
організацій
соціалістичного
спрямування
й
були
закладені
підвалини
політичної нетерпимості і конфронтації в суспільстві, що згодом вкрай
негативно відбилося на подальшій історичній долі України.

23. 23
ВИСНОВКИ
Я вважаю, що межу ХІХ-ХХ століття можна справедливо вважати
«епохою тероризму» в історії України. Це пов’язане насамперед із бурхливими
політичними процесами, які відбувалися в даний період по всій території Російської імперії, включаючи підвладні їй українські землі. Активізація ідейно
різноманітних
політичних
рухів
наражалася
на
опір
влади.
Тож
найрадикальніше налаштовані їх представники вдавалися до насильницьких
заходів, які й носили власне терористичний характер.
При цьому діяльність радикальних політичних сил, у тому числі й
терористичного спрямування, відбувалася в межах України загалом на
загальноросійській
хвилі.
Тому
й
політичні
організації,
що
діяли
терористичними методами в межах України, були частинами загальноросійських радикальних рухів або були афільовані з ними. В їх діяльності
можна визначити наступні ознаки:
мотивація діяльності – визвольна боротьба соціального спрямування,
боротьба з метою повалення державного ладу Російської імперії,
пануючих класів;
опора
на
широкі
народні
маси,
серед
яких
велася
активна
пропагандистська робота, яка при цьому була спрямована на певні
верстви або групи населення: бідне селянство(народники), робітники та
селяни
(соціал-революціонери),
робітники
та
матроси,
молодь
(анархісти);
застосування в політичній пропаганді різного роду маніпуляцій:
відвертий обман населення (народники), насадження альтернативного
існуючому
способу
життя
(соціал-революціонери),
дискримінація
супротивників шляхом підтасовки фактів (анархісти);
прищеплення ненависті до пануючих класів, виправдання будь-яких
методів, що застосовуються у боротьбі з ними;

24. 24
при здійсненні терористичних атак – визначення їх головної цілі у
представниках пануючого класу (включаючи царя та наближених до
нього осіб), об’єктах, пов’язаних з його домінуючим становищем.
Варто помітити, що роль народонаселення та земель України в даний
період розцінювалися радикальними силами як стратегічна у їх діяльності. Поперше, ті причини, які стимулювали діяльність екстремістів по всій території
Російської імперії (разюча соціальна нерівність, відсутність соціального
захисту для широких верств населення, гальмування прогресивних соціальноекономічних процесів пережитками феодалізму, ієрархічність суспільства,
свавілля держапарату, переслідування інакомислення), особливо сильно
відчувалися в Україні. По-друге, природні та господарські ресурси України
створювали багату соціально-економічну базу для всіх, хто контролював її
територію, тож для радикалів контроль над інфраструктурою українських
земель був надзвичайно важливим для довготривалої діяльності. По-третє,
менталітет українського народу спонукав радикалів до залучення його в свою
діяльність, при чому привабливими для екстремістів виглядали як позитивні
(природна активність, цілеспрямованість, стійкість), так і негативні (надмірна
довірливість, запальність) загальнонародні риси українців. При цьому радикали
часто в своїх діях насправді зовсім не враховували інтереси народних мас: вони
були лише «витратним матеріалом»
для задоволення екстремістських
політичних амбіцій. Тож терористична діяльність мала сумні наслідки для
народу України.
Ці наслідки варто роздивлятися саме в тих напрямках, у яких і велася
діяльність терористичних організацій. І в них усіх вони були негативними та
призвели до вкрай несприятливих історичних процесів в Україні.
Наслідки терористичної діяльності в Україні в політичній сфері:

25. 25
поширення екстремістських тенденцій в політичному житті, схилення до
політики нетерпимості, формування політичних рухів у формі «груп
ненависті»;
недооцінювання небезпеки насилля як засобу досягнення політичних
цілей;
відсунення національного питання та національного інтересу українців
на другий план;
прищеплення ненависті до влади, пануючого класу, виховання неповаги
до державної управлінської діяльності; саме це і привело до того, що в
період з 1917 по 1919 рік Україна поринула в політичну нестабільність,
яка і прирекла українську державність на загибель;
сприйнятливість українців до радикальних політичних ідей, запозичених
ззовні.
Наслідки терористичної діяльності в Україні в соціальних і економічних
сферах:
прийняття ідей соціального радикалізму;
втрата народонаселенням здатності до виявлення економічної активності:
екстремістська пропаганда послабила віру народу в вирішення власних
економічних
проблем
шляхом
підвищення
власної
конкурентоспроможності, натомість поширила прийняття можливості
вирішення соціальних питань не економічними, а радикальними
політичними методами;
втрата поваги до підприємницької діяльності, потягу до участі в ній,
формування образу підприємця-капіталіста як класового ворога.
Отже, втягнення України в терористичну діяльність призвело до
деградації політичної, соціальної та економічної культури її народу. Варто
зазначити, що досвід терористичної діяльності в Україні на рубежі ХІХ-ХХ століть є надзвичайно повчальним для українського народу, адже вони дають

26. 26
можливість засвоїти те, що екстремістські сили не можуть практично
забезпечити сталий розвиток держави. Тероризм – це політика руйнування, тож
віра в конструктивні наміри політичних сил, які схвально ставляться до
терористичних методів політичної боротьби, є наївною та безпідставною, а
тому помилковою.
Дана тема є надзвичайно привабливою та важливою для історичних
досліджень, а тому майбутній стан її дослідженості можна спрогнозувати як
позитивний та інтенсивний. Цьому сприятиме відкриття раніше приховуваних
та замовчуваних фактів, актуальність даної проблеми в наш час та необхідність
пошуку коренів політичних та соціальних проблем, властивих Україні в
історичному минулому та в наш час.

27. 27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Будницький О.В. Тероризм в російському визвольному русі: ідеологія,
етика, психологія (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). Москва,
2000
2. Заруба В.М, Васковський Р.Ю. Історія України. Харків, 2004
3. НаталляТрубіновська. «Ескадрони смерті» на варті часів. Москва, 2010
4. Смолій В.А. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст.:
Історичні нариси. - Київ, 2002
5. Яковлев Л.С. Историко–правовыеаспектыборьбы с тероризмом в
дореволюционнойРоссии. - Москва; 2005.
6. Шляхов О.Б. Судновласники і моряки Азово - Чорноморського басейну
( 90 - ті рр.. ХІХ ст.. - 1914 р. ). - Дніпропетровськ; 2003
7. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на
Наддніпрянщині кінця XIX - початку XX ст.: - К., 1966.

28. 28
ДОДАТКИ
Додаток А
Табл. 1
Хронологічна таблиця подій кінця ХІХ – початку ХХ століття, пов’язаних з
терористичною діяльністю в Україні
№ з/п
Дата
1.
1873
Подія
У
Києві
був
організований
народниками-
бунтарями у складі 30 осіб гурток «Київська
комуна».
2.
1876
Заснування народницької організації «Земля і
воля» в Санкт-Петербурзі.
3.
1876-1877
Діяльність «Чигиринської змови» на Київщині
(лідери – Я.Ф. Степанович і Л.Г. Дейч.)
4.
1877
«Таємну
дружину»
заарештували.
викрили,
Селянських
а
учасників
ватажків
(Кузьму
Прудкого, Михайла Ґудзя, Лазаря Тененка) було
засуджено до 12 років каторги.
5.
1.03.1881
6.
1901
Убивство народовольцями царя Олександра ІІ
Заснування
Всеросійської
партії
соціалістів-
груп
анархістів,
революціонерів.
7.
1903
Поява
перших
великих
формування центрів їх діяльності (Білосток,
Катеринослав, Одеса)
8.
05.12.1906
Підрив
пароплава
«ИмператорНиколай
ІІ»
матросом-анархістом О.Лаврушиним
9.
18.09.1911
Убивство Д.Богровим прем’єр-міністра Російської
імперії П.А. Столипіна в Києві

29. 29
Додаток Б
Рис. 1
Політичні напрямки терористичної діяльності в Україні
в кінці ХІХ – на початку ХХ століття
Політичні організації, які вели терористичну
діяльність в Україні
Народники
ХІХ століття
Соціалреволюціонери
ХХ століття
Анархісти